Крісло міністра охорони здоров’я недовго залишалося порожнім — учора Президент Віктор Янукович призначив на цю посаду Олександра Аніщенка. Донедавна він був першим заступником міністра охорони здоров’я, а впродовж останнього тижня виконував обов’язки глави медичного відомства. Власне, пана Аніщенка ще до призначення експерти називали найбільш реальною кандидатурою на посаду головного медика країни. У першу чергу тому, що для «донецьких» він — свій хлопець.

...«Ще раз зібрались ми до тебе, Тарасе, дякувати тобі за все, що зробив ти для нас, — за гіркі сльози, що лив ти цілий вік за своїх дітей. Дуже, мабуть, були вони палючі, бо схаменулась вся Україна, яка побачила їх... Нагадав ти їй, Тарасе, про славну давнину, про великі діла наших батьків, про славнее козацтво... Як божий грім гримнула твоя свята пісня по всій Україні. Заворушилась бідолаха, — прокинулись твої діти...» Ці слова виголосив 8 травня (тут і далі за новим стилем) над домовиною Тараса Шевченка на Смоленському кладовищі в Петербурзі Микола Костомаров. Після цього труну з тілом Шевченка накрили червоною китайкою, і жалобна процесія рушила через увесь Петербург до вокзалу. Так почалася Шевченкова довга дорога додому, «на Вкраїну милу».

Учора в Національному театрі імені Івана Франка відбулося урочисте закриття XI міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Вперше за час свого існування конкурс відбувся без наказу міністра освіти, але попри це участь у ньому взяли школярі та студенти з усіх регіонів України. Провести ж конкурс удалося завдяки меценатам, які забезпечили і премії для переможців, і подарунки.

Іван Марчук навіть за своєю зовнішністю чоловік колоритний: з довгим сивим волоссям, пишними козацькими вусами. Його дуже легко уявити за мольбертом, бо, на моє особисте переконання, саме так і має виглядати справжній художник. А в тому, що Марчук таки справжній Майстер, сумніватися не доводиться. Його роботи важко окреслити рамками якогось одного напряму. З–під його пензля виходили й пейзажі, й портрети, й абстракції, й наїв, й якась позапланетна фантастика. Художник є засновником персонального стилю в мистецтві, який сам жартома називає «пльонтанізм». Адже його роботи, виконані в цьому стилі, мов виплетені–випльонтані зі жмутків ниток. «Люди приходять і кажуть: який тут виставляється художник? Якби не було написано Марчук, то подумали б, що тут збірна групова виставка — такий світ, такий, такий, такий, — пояснює сам Майстер. — Було дев’ять періодів творчості, «дев’ять Марчуків», і кожен iз них чимось дивує. Я, в першу чергу, себе повинен дивувати. Щось весь час крутиться в голові, треба щось нове робити. І «десятий» Марчук буде обов’язково. Визріває».

Коли я прямувала до Національного музею Великої Вітчизняної війни, який було відкрито рівно 30 років тому 9 травня, то чомусь гадала, що сьогодні ця тема мало кому цікава. Проте коли побачила, як алеєю до Батьківщини–матері все йдуть і йдуть люди, то зрозуміла, що помилялася. Підходжу ближче. Бронзові коліна гiгантських скульптур і зброя, яку вони тримають у руках, вичовгані до блиску — тут страшенно любить фотографуватися дітвора. Обмальовані квітами два грізні танки, що стоять навпроти входу в музей, теж обліплені дітлахами — на ці бойові машини їм дозволяють безперешкодно залазити, тож малеча користується нагодою. Помічаю й пару молодят, які прийшли фотографуватися до меморіалу. Мама з двома малюками годує хлібом диких качок, що плавають у басейні біля підніжжя Батьківщини–матері. Вже біля самого музею чую арабську й англійську мову. На брак відвідувачів меморіал дiйсно не скаржиться. У першу чергу завдяки величезному колективу справжніх фанатів своєї справи. Це вони постійно оновлюють експозицію, по дещицях збирають раритети воєнних часів, виконують величезний пласт пошукової і дослідницької роботи. Пригадую, як в одному зі столичних музеїв мене здивували віддруковані на машинці підписи під експонатами — доказ того, що тієї експозиції не торкалися ще з радянських часів. Але якщо в Музеї історії Великої Вітчизняної ви востаннє були років 15 тому, то, прийшовши сьогодні, побачите зовсім іншу експозицію. Вона не вкрита пліснявою ідеології, шокуюча і водночас зворушлива — і цим вражає.

Свій ювілейний, десятий, з’їзд політична партія «Наша Україна» проведе сьогодні просто під стінами Верховної Ради. У такий спосіб «нашоукраїнці» вирішили відзначити зовсім не святкову дату — річницю ратифікації в парламенті «Харківських угод». Адже після здачі владою «регіоналів» Севастополя українці так і не нагрілися обіцяним дешевим газом. Навпаки, нам натякають на нове й нове подорожчання блакитного палива. Про те, як відбуватиметься цей незвичайний з’їзд та як змусити владу розірвати невигідні для України угоди, розповів голова політради «Нашої України» Валентин Наливайченко.

Із 2012 року в українських школах стане обов’язковим вивчення іноземної мови з першого класу. Такий пункт вписано в нову редакцію Державного стандарту початкової освіти, ухваленого Кабінетом Міністрів, повідомляє прес–служба МОН.

У суботу, 26 квітня 1986 року, зранку Валентина Шевченко була на роботі. «О дев’ятій мені зателефонував Василь Дурдинець, який тоді виконував обов’язки міністра внутрішніх справ. Доповів, що сталося в Україні за добу, і наприкінці додав, що була пожежа на Чорнобильській АЕС, — згадує Валентина Семенівна. — Але її, мовляв, загасили, усе гаразд. «А як люди?» — питаю. «Та нічого, — каже, — одні гуляють весілля, інші садять городи, треті рибалять на Прип’яті...».

Аварія сталася о 1 годині 23 хвилини, але й на ранок ще ніхто до кінця не усвідомлював, що минулої ночі ера «мирного атому» закінчилася. І що життя України тепер буде розділене на «до» і «після» Чорнобильської катастрофи. Валентина Шевченко, яка очолювала тоді Президію Верховної Ради УРСР, дуже добре пам’ятає той рік, адже опинилася в епіцентрі подій — доводилося ухвалювати непрості рішення, які не завжди подобалися Москві. «Чорнобиль для мене — як жива рана. Інколи починаю аналізувати: а чи все, що від мене залежало, зробила тоді? І не знаходжу того, чого б я не зробила», — каже Валентина Семенівна і згадує події тієї весни...

Згідно з офіційними даними, невдовзi після Чорнобильської катастрофи загинуло 1716 людей. Але це були тільки перші жертви наймасштабнішої в історії людства техногенної аварії. На сьогодні понад 720 тисяч постраждалих від «мирного атома» уже немає в живих. Що ж нас чекає далі? Адже навіть через 25 років фахівці не можуть сповна оцінити наслідки того фатального вибуху. З якими медичними проблемами сьогодні доводиться найчастіше стикатися українцям та як захистити себе від наслідків чорнобильського лиха, ми розпитали в Тетяни Бахтеєвої, голови Комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я.

Три роки поспіль на подвір’ї столичного комбінату «Художник» припадає пилом, снігом і дощем пам’ятник гетьману Івану Мазепі. У кар’єрі на Дніпропетровщині чекає свого часу гранітний постамент у вигляді дзвона. Його, за задумом скульптора, оперізуватиме бронзова стрічка з гербом гетьмана Мазепи. Цей майже триметровий у діаметрі різьблений «пояс» також відлито. Ще одна частина постаменту чекає свого часу на гірничодобувному і каменеобробному комбінаті «Біличі», що під Києвом. Словом, усі деталі пам’ятника давно готові, залишилося їх тільки встановити. Не готова лише Полтава — меру міста Олександру Мамаю забракло мужності, аби поставити крапку в поневіряннях пам’ятника Мазепі.

Позавчора біля пам’ятника гетьману зібралися Президент України 2005—2010 років. Віктор Ющенко, екс–голова Полтавської облдержадміністрації Валерій Асадчев, директор комбінату «Художник» Валерій Шевелюк, президент комбінату «Біличі» Анатолій Повзик, скульптор Микола Білик та архітектор Віктор Шевченко. Всі вони так чи інакше причетні до створення монумента, а тому й уболівають за його долю. Віктор Ющенко вражений і красою величного пам’ятника, і його незавидним становищем. «Це ганьба, що пам’ятник Мазепі досі стоїть на задвірках комбінату, — каже Віктор Ющенко. — Це тільки хохли або малороси можуть таке чинити! Бо українці не допустили б такого ставлення до своєї історії та пам’яті про патріотів».