Виявляється, серед рекордів, які можна бити, є й офіційний рекорд зі швидкості їзди серед... сліпих. І днями в цій царині було встановлене нове світове досягнення. Його автор — 33-річний Гайн Вагнер, незрячий із Південно-Африканської Республiки. Як повідомляє Бі-Бі-Сі, він на своєму «Мазераті V8 Gransport» розігнався до 269 км/год. Попередній рекорд становив 233 км/год.

Чоловік повертається додому о другій годині ночі п’яний. Дружина:

— Я тобі скільки разів говорила, щоб ти не пив більше двох пляшок пива й повертався не пізніше десятої години?

— Ти саме так говорила? Тю, знову я все переплутав!

Не знаю як ви, а я обожнюю «життєрадісні» національні кухні. Себто гострі, багатобарвні, з яскраво вираженими смаками і майстерно приготовленими простими стравами — українську, мексиканську, італійську, грузинську. Натомість занадто вишукані — французьку чи китайську — як мене не змушуй, щиро хвалити не візьмуся. Правдиву грузинську кухню можна знайти і в Україні, головне, як каже мій кум-грузин, щоб у грузинських ресторанах і той, хто кіндзу нарізає, був грузином. Бо інколи йому дружина-українка приготує якусь грузинську страву, а він походить біля тарілки, пожуриться, позітхає і видасть: і пахне воно по-нашому, і на смак правильне, а вигляд у нього український.

Досвідчені грузинські господині, які досконало знають закони національної гостинності, кажуть, що на гостину має бути наготовлено стільки страв, щоб вистачило сім разів накрити стіл заново. «Перший стіл» — різноманітні пхалі (холоднi закуски) і сациві, потім хачапурі, лобіо з перепічками, хінкалі, дві-три м'ясні страви і, звичайно, шашлик.

Радості на обличчях тих, хто причетний до масового спорту, у День фізичної культури та спорту — минулої суботи — авторові цих рядків побачити не вдалося. Авжеж, відомо, що насправді стоїть за такими заходами: спортивні «гуляння» трапляються раз на рік. Тому що «для галочки». У буденному ж житті нашого суспільства фізкультура перебуває у затінку багатьох сучасних субкультур — пивної, концертної та індустрії розваг загалом.

З давніх пір люди, аби не нудьгувати, придумують собі різноманітні розваги, серед яких чільне місце займають змагання. Питання, хто ж є справді найкращим, не дає спокою амбітним особистостям. Ті ж, кому замало «звичайних» видів спорту, шукають собі екстремальні захоплення. Зокрема, з використанням техніки, яка з кожним роком їздить дедалі швидше.

Незвичайний фестиваль відбувся у ці вихідні у старовинному Збаразькому замку, що на Тернопільщині. Ще задовго до його початку, по обіді, сюди почали з'їжджатися дивні молоді люди в екстравагантному чорному вбранні, з чудернацьки розмальованими обличчями і навіть тілами. Представники оригінальної молодіжної субкультури, яку некомпетентні люди вважають мало не «від нечистого», хоч самі готи позиціонують себе як істинні християни, а свій наскрізь похмурий імідж пояснюють лише «надто серйозним ставленням до життя», завидна просто «тусувалися» на території колишньої фортеці-палацу.

Ось і минає 35 років відтоді, коли здійнялась на могутні крила та полетіла по всьому світу пісня «Червона рута». Навряд чи її автор Володимир Івасюк, якому тоді був 21 рік, міг передбачити таку тріумфальну долю цієї пісні, яка одразу була оповита ореолом всенародної любові. Це була та пісня, яка стала символом нового покоління, до певної міри трагічного, за словами поетеси і письменниці Галини Тарасюк, покоління «прибитого на цвіту» — сімдесятників.

Театрали сьогодні ностальгійно зітхають за тими часами, коли літо було не «мертвим сезоном», а періодом гастролей, нових вражень, нових відкриттів чи розчарувань.
І якщо за виставами, які привозять до нас iз Москви чи Петербурга, стоять міцні спонсори (бо гастролі — надто видаткова справа, особливо щодо «повнометражних» спектаклів, а не антреприз за принципом «дві зірки — два стільці»), то вітчизняні театри самотужки часто й не наважуються на тривалі виїзди навіть по Україні, не кажучи вже про далекі краї.