Мабуть, занадто довго донецький «господар» і за сумісництвом найбагатша людина України Рінат Ахметов у далеких Європах вагався, чи варто йому пити каву в МВС, де шкодують «заварки». За цей час правоохоронці встигли на Ріната Леонідовича не на жарт образитись і від запрошень у гості перейшли до справи за методом «якщо гора не йде до Магомета...». І приїхали до «гори» на... БТРі.

Як уже повідомляла «УМ», нещодавно 19 громадян України — мешканців прикордонного з Білоруссю Овруцького району Житомирщини затримали на українській території білоруські прикордонники. Погрожуючи зброєю, українців під конвоєм доправили до білоруської застави, де утримували під дулами автоматів більше доби. Чому білоруські військові топталися по нашій території та ще й знущалися тут над громадянами України — так і залишилося нез'ясованим.

Епопея загадкових смертей колишніх високопосадовців в Україні триває. Позавчора після обіду в Дніпропетровську, у центрі міста невідомі розстріляли з автомата колишнього начальника обласного Управління боротьби з організованою злочинністю, полковника Едуарда Шевченка, який займав цю посаду чотири роки поспіль — з 2001 до березня 2005 року.

Літак колумбійських авіаліній «Вест Каріббієн Ейрлайнс» марки «Макдоннел Дуглас MD-82» з 152 пасажирами та 8 членами екіпажу на борту розбився позавчора в горах західної Венесуели, неподалік від кордону з Колумбією, повідомляє «Франс Пресс». Літак здійснював рейс з Панами на Мартиніку — заморський департамент Франції в басейні Карибського моря. Всі пасажири були мешканцями Мартиніки і мали французьке громадянство. Більшість складала група колишніх однокласників, які вирішили відзначити чергову зустріч спільною туристичною мандрівкою до Панами.

Розхвалена стрічка «Труднощі перекладу» Софії Копполи мене, при всій любові до «непростих» фільмів, чомусь не вразила. Ледве додивившись фільм «оскароносної» сценаристки десь до кінця першої третини, я не відчула жодних докорів сумління за свою непослідовність. Утім як і бажання додивитися кінорозповідь про страждання американців у незбагненному для них Токіо до кінця.
«Знаєте, що я зроблю, повернувшись додому? Передивлюся «Труднощі перекладу», — вголос пообіцяв собі колега після чергової (і традиційно невдалої) спроби нашої журналістської групи порозумітися з місцевими «аборигенами». Точно, погодилися ми. Після Японії ми просто зобов'язані зрозуміти цей фільм. Щиро кажучи, не можу сказати, що тепер творіння Копполи-молодшої подобається мені більше, ніж раніше. Але одне ясно напевне: як і будь-який іноземець, який побував у Країні Сонячного Сходу, оцінюю цей фільм я тепер зовсім інакше.
Мабуть, насправді Японія зовсім не така, якою побачила її авторка цих рядків. Адже ця фантастична країна з її покемонами й самураями, гейшами і роботами, хмарочосами й «паперовими» хатками з кожним кроком сейсмічно неспокійною територією постає перед очима чужинця все дивовижнішою й незбагненнішою. І осягнути її, а вже тим паче описати у безжально обмежених газетним простором кількох абзацах, марно навіть намагатися. Тому ці рядки — без жодних претензій на повноту історично-культурної чи туристичної картини — всього лише ескіз Країни, де сходить Сонце (переважно через призму Токіо), складений із враженнєвих пазлів: Японія через вікно автобуса, з висоти готелю, з розповідей місцевих мешканців і наших співвітчизників та росіян, які знайомляться з нею вже багато років. Японія, яку за кілька коротких (ми ж не на екскурсію приїхали, а працювати!) днів і довгих ночей (ну хоч у вільний від роботи час ми маємо право на екскурсію?!) так і не вдалося зрозуміти, але куди так хочеться повернутися...

В Україні 15 мільйонів громадян страждають від різних хвороб. У більшості з них неодмінно є супутній діагноз — авітаміноз. І це не дивує. Адже овочевий ринок сьогодні пропонує споживачам «дари городів», наповнені нітратами та водою. У нашій державі немає жодного спеціалізованого підприємства з вирощування біоекологічних овочів, бо їх продовжують вирощувати в типових «нітратних» теплицях. А про чистоту продуктів, вирощених на відкритому грунті, після Чорнобиля навіть казати не варто. Та вихід з такої скрутної ситуації є — це сонячні теплиці.

Проблема збуту, продажу вирощеного селянами урожаю для Полтавщини не нова і, так би мовити, багатоваріантна. Бо ж якщо на фініші цьогорічних жнив хлібороби сушать голови над тим, куди прилаштувати за більш-менш пристойними цінами ранні зернові, передовсім озиму пшеницю, то наприкінці минулого року не менший розпач охоплював їх від «заторів» на ринку зерна кукурудзи. Особливо дошкуляли вони фермерським господарствам, які на обмежених площах зробили ставку саме на згадану «королеву полів». Причому сіяли її тоді за порадами фахівців як своєрідну альтернативу надто «вередливій» у стихії ринкової кон'юнктури пшениці: мовляв, на відміну від останньої, кукурудза завжди в ціні, вона затребувана не тільки в нас, а й за кордоном.

«Усіх наук лікарських доктор Сильвестр Дрималик, ординуючий лікар «Народної лічниці» і Притулку для воєнних сиріт у Львові, мешкає при ул. Сикстуській ч.12 і приймає хворих щоденно від 10—12 перед полуднем і від 3-5 пополудні», — сповіщала львівська газета «Діло» 5 липня 1916 року. Ця звістка неабияк порадувала «підпольських» українських селян, для яких «Лічниця» була чи не єдиною надією на порятунок, там безкоштовно обслуговували незаможних. Після російської окупації 1914—15 років ця лікарня тривалий час стояла, ніби паралізована. Та ще й доктора Дрималика як «москвофіла» арештувала австрійська влада. Певний час його утримували у львівській фортеці, ще й збиралися перевезти до концтабору Талергуф. Російська ж влада, окупувавши у Першу світову війну Львів, не вважала Сильвестра Дрималика москвофілом. Навпаки, українську «Лічницю», в якій він працював, російськi війська пограбували, вивізши навіть простирадла.
Блискучий вчений, медик-практик, громадський діяч, доктор Дрималик усе своє життя працював на українській ниві. І відійшов у інший світ як військовик на службі. Він став жертвою сепсису, скалічившись, коли оперував у «Народній лічниці» убогу пацієнтку з провінції. Рідня лікаря залишилась без будь-якого матеріального забезпечення. Останніми його словами були: «Боже, Боже, я всіх рятував, а мене нема кому врятувати!»

Матеріали як Центрального історичного архіву нашої країни, так і російських державних архівів свiдчать: козацькі човни і довбанки в освоєнні Чорноморського басейну випередили московські судна на два з половиною сторіччя! Якщо не обмежувати історичний екскурс приємним для Росії 1774 роком, коли низка перемог армії Олександра Суворова змусила Туреччину підписати Кючук-Кайнарджицьку угоду, згідно з якою Чорне море нарешті стало досяжним для російських інтересів...