«Назад повертатимемось з Бакаєм!» — так жартували українські журналісти у швидкісному «експресі Червоненка» сполученням Київ — Москва. Але реалії виявилися такими ж сірими, як i колір мундирів російської міліції. Розмов про наших «урядовців в екзилі» тут старанно уникають всі: і курсант Московського університету МВС, i головний міліціонер Росії. Правий був Юрій Луценко напередодні, коли говорив, що співробітництво української i російської міліції в контексті видачі злочинців близьке до точки замерзання. Але ніхто не міг передбачити, що морозитиме не лише «в контексті», що самої відлиги у стосунках так i не станеться. Повертаючись до Києва члени делегації МВС України погано приховували розчарування. Бо не канали зброї i наркотиків, не кримінальні авторитети Москви українського походження, i звісно ж, не тероризм були головними темами розмови правоохоронців двох країн. Про це домовлялися раніше, домовилися i зараз. А от наскільки відвертою була дискусія щодо екстрадиції в Україну злочинців із колишньої влади, залишається невідомим.

Як уже повідомляла вчора «УМ», чоловіча збірна України, обігравши команду Болгарії, добилася підвищення у класі — переходу до першої групи Євро-Африканської зони з другої, де вона перебувала після завершення виступів Андрієм Медведєвим.

Хокей у Запоріжжі? Більшість уболівальників з приводу такої перспективи може й пальцем крутнути біля скроні. Якщо ж поритися у підшивках, то можна знайти припалі пилом сторінки, що підтверджують: нащадки козаків таки грали у хокей, але в ті часи, коли запорізька «Юність» була не культурно-розважальним центром, як сьогодні, а дійсно Палацом спорту. Про це вболівальникам «без бороди» годинами може розповідати В'ячеслав Токарєв, екс-захисник «Дніпроспецсталі» — «покійної» хокейної команди.

Учора найбільше вшанована українська революціонерка — 66-річна Параска Королюк, яка за стояння на Майдані була винагороджена орденом княгині Ольги, — зустрілася з Президентом Віктором Ющенком. Як відомо, ця колоритна бабуся з Тернопілля пробула на Майдані від початку Помаранчевої революції аж до формування нової влади і за цей час встигла стати улюбленицею фотографів, операторів, політиків і просто революціонерів. Зараз рейтинг баби Параски підтримується тим, що вона приїхала зі свого села Дорогичівка навмисно, аби мирити Ющенка з Юлією Тимошенко.

Лише один місяць життя на тлі одинадцятимісячного існування. Монотонні, нудні будні, важка робота, недостатність спілкування та дешеве вино як ліки від постійного депресивного стану через тугу за Батьківщиною та рідними. Відлік часу до відпустки по днях протягом року — 300, 229,228... днів до зустрічі з мамою, дружиною, дитиною, другом... Якщо хтось вишукує рецепти щастя, то їм для щастя треба лише одне — жити на Батьківщині. Але цьому заважає серйозний чинник — відсутність роботи з нормальною зарплатнею. Тому, коли саме наші заробітчани повернуться назавжди в Україну і чи повернуться взагалі, невідомо. І в той час, коли ми роздумуємо над демографічними проблемами, чому нас «уже не 48 мільйонів», хочеться сказати: «Поверніть українців додому!». Проте за кордоном нашого роду збільшується. Як повідомив «УМ» посол України в Португалії Констянтин Тимошенко, за минулий рік у цій країні народилося 600 українців, а до кінця цього літа — ще 400.

Політичний довгожитель Леонід Кравчук виходить на нове коло публiчної діяльності. Незважаючи на свій 71 рік, схоже, саме перший Президент стане тим локомотивом, який потягне голубий вагон СДПУ(о) з тупика до станції «Парламентські вибори-2006».

Якщо на минулих виборах Леонід Макарович був лише одним з облич, які «прикрашали» список есдеків, і замикав їх першу п'ятірку (йшов після Медведчука, Прошкуратової, Зінченка й Рябіки), то зараз «ордену зів'ялої троянди» нічого не лишається, як виставити аксакала наперед, посадивши його на «білого коня». Причому робиться це в досить вигадливий спосіб — через створення так званого громадянського форуму «Об'єднаймо Україну», де Кравчук — головою.
Цілковито скомпрометований минулою владою Віктор Медведчук резонно вирішив сховатися у глибині бойових шикувань своїх симпатиків, і нічого дивного в цьому немає. Очолювати новий похід СДПУ(о) і Ко у парламент для екс-глави президентської адміністрації з його майже нуль(о)вим рейтингом означало б остаточно поховати партію. Тож не потрібно було й Гліба Павловського (який наразі залишається в Москві, хоча вже й починає коментувати українські події та припускає ймовірність своєї «професійної» присутності і на виборчій кампанії-2006 — мало йому провалів 2002-го і 2004-го!), щоб зрозуміти: потрібно пропонувати щось нове, менш одіозне й затягане, більш шановане й закамуфльоване. І есдеки не вигадали нічого іншого, як благословити на подвиги великого «улюбленця» Заходу та Сходу України Леоніда І, члена політбюро СДПУ(о).

Хіба що літературознавці, яких у нашій країні менше, ніж політичних партій, знають про існування двох варіантів цієї повісті. Перший «Бульба» вийшов у Гоголевій збірці «Миргород» у 1835 році, другий — у 1842-му. Перший Тарас Бульба не згорів на ляському вогні. І в першому «Тарасі Бульбі» Микола Гоголь ще не виступав політтехнологом російської імперської ідеї.