«Показові виступи» щодо добрих і щирих намірів української влади організувати на найвищому рівні демократичний виборчий процес почалися і в зовнішньополітичному відомстві України. Нагадаємо, що поважні західні інституції неодноразово називали майбутні українські вибори іспитом на демократію. МЗС, згадуючи про завальну організацію виборчого процесу для наших емігрантів на минулих президентських виборах, зараз узялося за копітку і майже непосильну справу — познаходити по всьому світу українських громадян, щоб включити їх у списки виборців у єдиному багатомандатному закордонному виборчому окрузі.

Одним із головних «ньюсмейкерів» останніх тижнів для України став російський політичний біженець Борис Березовський. Як відомо, до нього в Лондон нещодавно їздило троє нардепів із тимчасової слідчої комісії, якi мали з’ясувати, чи не фінансував Борис Абрамович виборчу кампанію кандидата в президенти Віктора Ющенка. Голові комісії, комуністу Юрію Соломатіну, та його заступникам, рухівцю Михайлові Поживанову та есдеку Ігорю Шурмі, російський олігарх розповів, що фінансував тільки «демократичні інститути». Опозиціонери (з КПУ та СДПУ(о)) розтлумачили ці слова як те, що іноземець таки проплатив підтримку Ющенка. Михайло ж Поживанов наполягав на тому, що гроші «на демократію» і гроші на вибори — різні речі. Реноме БАБа — набивати собі ціну заявами про те, до чого він насправді непричетний, — відоме. Тому багато хто схильний поділяти у «справі про фінансування» висновки пана Поживанова. «УМ» вирішила поговорити про нюанси скандалу саме з ним. Особливо про моральний бік співпраці з Березовським. Бо гроші «на демократію», якщо за них друкують опозиційні листівки, організовують протестні акції абощо, — це ж теж вклад у вибори, навіть якщо цей факт не зафіксований юридично. Але «мораль» довелося відкласти, бо незадовго до інтерв’ю Михайло Поживанов отримав документ, який свідчить, що Березовський... узагалі не перераховував кошти — ні на вибори Ющенка, ні «на українську демократію».

Щоб отримати різнобічне бачення нового витка в скандалі навколо заяв Березовського, «УМ» звернулася за альтернативною точкою зору до Ігоря Шурми та Юрія Соломатіна. Соціал-демократ відповів, що до нього «наразі жодні документи від банку не надійшли». Коли кореспондент «УМ» зауважив, що цей документ отримав Поживанов, Iгор Шурма відповів: «А вам не здається дивним те, що саме Поживанов першим отримав цю заяву?».

«Там, де зараз Будинок актора в Києві, в 70-ті показували кіно. Якісне, мистецьке, дуже часто — грузинське, — каже на відкритті «Золотої серії грузинського кіно» в кінотеатрі «Баттерфляй Ультрамарин» головний редактор часопису «Кinо-Коло» Володимир Войтенко. —Я тоді приїхав у столицю вчитися на біолога. І саме грузинське кіно, Іоселіані, Данелія, Чіаурелі, Абуладзе, Чхеїдзе зробили так, що я віддав перевагу кінематографу». «Тоді всі захоплювалися грузинським кіно, — додає президент Гільдії кінокритиків України Сергій Тримбач. — Тільки уявіть: у 1973-му я прийшов на ретроспективу грузинського кіно, хотів купити квиток на фільм Абуладзе. А мені кажуть: «Є квитки тільки на три тижні вперед».

Ірландський письменник Джон Бенвілл став цьогорічним лауреатом найпрестижнішої британської літературної нагороди — «Мен Букер Пайз» — за роман «Море». Голова журі Джон Сазерленд оголосив на урочистій церемонії у понеділок у Лондоні, що вибір твору-переможця з-поміж багатьох хороших та різнорідних романів був дуже важким, а журі виділило роботу саме Бенвілла за «майстерний аналіз жалю, спогадів та пригаданого кохання». «Море» — це роман-спогад про дитинство, історія вдівця Макса Мордена, який через багато років повертається до містечка на узбережжі моря, де він дитиною провів одне літо.

Новий гуманітарний прем'єр В'ячеслав Кириленко, не відкладаючи в довгий ящик, почав вирішувати найбільш запущені проблеми найбільш запущеного Міністерства культури. У минулу п'ятницю він зустрічався з директорами національних історико-культурних заповідників і обговорив з ними стратегію паралельного розвитку культурних і туристичних напрямів старовинних маєтків. Справив на директорів дуже позитивне враження. У середу В'ячеслав Кириленко запросив на Садову представників різних ділянок кінематографічної галузі — режисерів (Андрій Дончик, Олесь Янчук, Лесь Санін), кінокритиків (Володимир Войтенко, Сергій Тримбач), чиновників (Ігор Ліховий, Владислав Корнієнко, Ярослав Голінський), продюсерів, прокатників, дистриб'юторів, і після тригодинного обговорення фінансових, культурологічних, організаційних, етичних чинників занепаду українського кіно було вирішено наступного тижня створити робочу групу, яка займеться розробкою конкретних пропозицій щодо покращення умов функціонування кінематографічної галузі.

Ми вже звикли, що після кожного вагомого турніру з художньої гімнастики ті, хто не став першим, звинувачують суддів у симпатіях до переможців. Це настільки ж традиційне явище, як і штамп: «Що ви хочете, адже це суб'єктивні види спорту». Для непрофесіоналів цього достатньо, щоб усе звести до «війни амбіцій» і «можливостей впливу» представників різних країн. І справді, у художній гімнастиці вже багато років спортивні оглядачі вбачають протистояння російської та української Ірин — Віннер та Дерюгіної. Відповідно, залежно від національної приналежності, різні коментатори та ЗМІ роблять висновки щодо правоти тієї чи іншої сторони. Коли ж серед «своїх» з'являється спроба дати неупереджену оцінку, цю людину записують у «білі ворони». Як, скажімо, коментатора російського каналу «НТВ+» Наталю Пакуєву, яку звинуватили в тому, що вона вела репортажі з першості світу в Баку з надто великою симпатією до українок.

Колектив збірної України взяв участь, дай Бог пам'яті, вже у шостій серії святкування виходу на ЧС-2006. Позавчора ввечері футболісти з дружинами та іншими навколофутбольними людьми гуляли в київському нічному клубі «Фрідом».