Наприкінці серпня, у День міста, харківський майдан Ірини Бугрімової мав прикрасити пам’ятник на її честь. Проте не сталося — створений скульптором ескіз не сподобався керівникам мерії. У результаті 100–літній ювілей знаменитої землячки, що відзначався цього року, пройшов у її рідному місті непомітно. Але це ніскільки не затьмарило видатних заслуг унікальної жінки, яка до останнього подиху служила цирковому мистецтву і про яку й досі ходять неймовірні легенди.

У справі редактора журналу «Новий стиль» Василя Климентьєва з’явилася тривожна новина. Як повідомив співробітник видання Петро Матвієнко, днями зник чоловік, який проходить у кримінальній драмі свідком. Назвати його ім’я та бодай якісь подробиці журналіст відмовився, посилаючись на таємницю слідства. І водночас підкреслив, що чергове зникнення людини свідчить про «недопрацювання правоохоронних органів».

Переїхавши у 1926 році з Києва до столичного Харкова зі своїм «Березолем», Лесь Курбас особисто собі підписав смертельний вирок. Але після гучного арешту режисера в 1933 році його театр працював і далі, ставши на деякий час одним із найкращих у радянській Україні. Квитки на його вистави розкуповували за місяць, оскільки городяни приходили сім’ями на один і той самий спектакль по кілька разів. Серед палких прихильників «Березолю» була і Ніна Романівна Логвінова — професор кафедри мистецтвознавства Харківського державного університету мистецтв імені І. П. Котляревського, яку творчо–педагогічна доля звела з багатьма курбасівськими театральними зірками. Вона люб’язно погодилася пригадати кілька епізодів із життя легендарної трупи, ностальгія за якою в харківських театральних колах, здається, вже стала спадковою.

Після кількох сіл, що вдалося побачити з вікна потяга, Козача Лопань нагадала осередок справжньої ділової активності. Одразу за пероном, незважаючи на божевільну спеку, кипить будівництво великого магазину.

Почесний голова харківського осередку Народного Руху України Володимир Пасічник прикував себе ланцюгом до каменя, спорудженого на честь проголошення Державного суверенітету Української РСР. До такого радикального кроку чоловіка змусив намір чиновників облдержадміністрації спорудити на місці пам’ятного знаку 22–метровий флагшток до Дня українського прапора. Таке доручення областям дав Президент, але в Харкові з його виконанням явно перестаралися. Принаймні консультація з національними партіями, організована в управлінні внутріш­ньої політики і зв’язків із громадськістю, викликала шквал невдоволення українських активістів. Представники ВО «Свобода», скажімо, повідомили, що влада має намір спорудити багатометрову щоглу, демонтувавши історичний пам’ятний знак.

Львівське приватне підприємство «ПЛ Лізинг» уже до кінця цього тижня вимагає у харківського «Міськелектротрансу» повернути 90 тролейбусів та десять трамваїв, наданих у розстрочку три роки тому, за борги. Як повідомив пресі директор лізингової компанії Юрій Свідзинський, з початку року харків’яни не перерахували власнику перевізної техніки жодної копійки, внаслідок чого розмір недоїмки зріс майже до 49 мільйонів гривень.

Харків останнім часом усе більше нагадує біблійний Вавилон до великого розселення народів. І кого тільки не привела доля на терпиму в національному сенсі Слобожанщину: тут і в’єтнамці з китайцями, і весь середньоазійський СНД, і обстріляний російський Кавказ, і представники всього африканського континенту. Чи готова Україна дати раду цій інтернаціональній рукавичці без шкоди для інтересів місцевих жителів? Відповідь на це питання шукали члени харківської громадської організації «Імміграція–стоп!» у стінах багатьох компетентних органів і... не знайшли. Викладені у листі до «УМ» факти і результати спеціальних досліджень свідчать про те, що величезний державницький апарат, покликаний регулювати подібні процеси, скоріш за все, активно паразитує на складних «вавилонських» проблемах, аніж намагається їх вирішити.

Горезвісні події у Новобогданівці, а згодом і в Лозовій, де внаслідок пожежі злетіли у повітря арсенальні склади, змусило Міноборони всерйоз замислитися над створенням пожежної бронетехніки. Старі післявоєнні машини серії ГПМ–54, що застосовувалися на боротьбі з цими техногенними катастрофами, виявилися безсилими перед вогняною стихією такого класу. Ось тоді й був оголошений тендер на розробку нової гусеничної «пожежки», закутої у броню, який виграло ДП «Харківський бронетанковий ремонтний завод». Як повідомив агенції «Статус–кво» заступник директора підприємства Микола Степанов, випробування технічної новинки заплановано вже на кінець липня. Дослідний зразок заводчани створили власним коштом.

Характер речей, які й далі ще знаходять на шляху будівництва дороги у парку Горького, однозначно вказує на поховання у цьому місці солдатів вермахту. Військове взуття, ґудзики, рештки армійського одягу, людські останки, а головне — їхня кількість, не залишають у пошуковців жодних сумнівів щодо страшної знахідки. «На сьогоднішній день незаперечним є той факт, що будівельна техніка відкопала рештки німців, убитих під час Другої світової війни, — каже координатор «Зеленого фронту», відомий харківський історик Ігор Рассоха. — І ці докази надзвичайно важливі».

Служба безпеки розслідує кримінальну справу за фактом розтрати державного майна в особливо великих розмірах на ДП «Харківський завод імені Малишева». І хоча подробиці слідчі не розголошують, попередні коментарі фахівців, які давно відстежують ситуацію, дозволяють переконатися в її абсурдності. Історія ця розпочалася в 2006 році, коли Кабмін дозволив танкобудівному гіганту відкрити кредитну лінію в «Укрсоцбанку» на суму 6,62 мільйона гривень. Майновою заставою в кредитному договорі виступила центральна лабораторія підприємства, що є важливою ланкою у заводському виробничому процесі.