Мабуть, немає для київського «Сокола» у чемпіонаті Білорусі більш незручної команди, ніж мінська «Юність». З цими хлопцями українці завжди грають дуже важко і, що найнеприємніше, традиційно програють. На жаль, не став винятком і звітний матч, у якому український лідер регулярного сезону ВЧБ поступився з футбольним рахунком 0:1.

Матч групового турніру Кубка УЄФА 15 грудня проти «Герти» стане останнім для Олега Протасова на посаді головного тренера бухарестської «Стяуа». Про це повідомив генеральний директор клубу Міхай Стойка. Після тривалого періоду роботи за кордоном 41-річний український фахівець повертається на Батьківщину.

Життєвий принцип деяких вітчизняних товстосумів «Чому я багатий — бо не політик» (і навпаки) відразу захитався після недавнього повідомлення лідера ПР Віктора Януковича про те, що до партії і відразу до її виборчого списку приєднується відомий бізнесмен, президент ФК «Шахтар» Рінат Ахметов. Бо досі 39-річний олігарх усіляко відкараскувався від політики і сповна віддавався тільки улюбленому футболу та ще, звісно, бізнесу. Однак часи змінюються. І потенційний депутат Верховної Ради у зверненні, розповсюдженому його прес-службою, підтвердив свої наміри щодо участі у парламентських виборах.

Жахлива трагедія сталася у вівторок на території відомого 169-го навчального центру Сухопутних військ Збройних сил України «Десна». В нічних умовах на полігоні проводилися звичайні навчальні стрільби з танків, але наслідки бойової «практики» приголомшили навіть досвідчених військових.

Хоча більшість партій іще остаточно не визначилися з тим, як їм іти на наступні парламентські вибори, вони все ж поволі починають думати над тим, як виглядатимуть їхні списки або принаймні перші п'ятірки. Скажімо, Блок Ющенка «Наша Україна», створений наприкінці минулого тижня, визначиться зі списком на міжпартійному з'їзді, який заплановано на другу половину грудня. Але вже вчора голова виконкому НСНУ Микола Катеринчук оприлюднив першу п'ятірку своєї партії, яку рейтинговим голосуванням визначили на своїх конференціях «нашоукраїнці».

Схід, як відомо, справа тонка. Однак кадрова політика, що тут донедавна велася, здебільшого товстелезна та груба. Приміром, у «ядиній» Донеччині раніше існувало неписане, проте залізне правило — якщо ти досі не член Партії регіонів, то не бачити тобі керівної посади, як своїх вух.
І все ж, враховуючи місцеві традиції та реалії, нова влада, позбавляючись від політично заангажованих керівників, таки не стала звільняти всіх гамузом. Тому й сьогодні тут перебувають на посадах персони, які недавно гордо походжали в шарфах «Янукович — наш президент» і публічно волали про загрозу для Донбасу з боку «помаранчевої чуми», «бандерівців» тощо. А ось ті особи, яким усе ж довелося звільнити керівні крісла, на добрих півроку були принишкли, як миші в соломі. Але з наближенням весни, а точніше виборів, вони потроху почали оживати і нині прагнуть повернутися навіть не просто до публічної політичної діяльності, а й на свої колись утрачені посади. Саме на такі «маневри» нині дуже схожа ситуація навколо намагання звільнити з посади начальника КРУ в Донецькій області Ігоря Балика.

У цей день уряди звітують перед своїми народами, розповідаючи про те, як вони протидіють страшній епідемії. У цей день Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ-СНІД, проводить акцію «Порозуміння — це реальні дії!» у 42 містах України. Гасло цьогорічної акції обране не випадково, оскільки воно близьке до слогана Всесвітньої кампанії проти СНІД в 2005 році «Зупиніть СНІД. Виконайте обіцянку». Це заклик до кожної людини брати участь у справі протидії поширенню епідемії ВІЛ/СНІД та шукати ефективні шляхи вирішення соціальних проблем, породжених епідемією. Сьогодні активісти Мережі роздають інформаційні матеріали на вулицях міст, збирають благодійні пожертви, відвідують ВІЛ-позитивних дітей та дітей-сиріт, пацієнтів стаціонарів СНІД-центрів, проводять тематичні концерти, конкурси, молебні за здоров’я, спортивні турніри, ходи зі свічками пам'яті і театральні вистави для ВІЛ-позитивних дітей.

Упродовж останніх років не стихають суперечки довкола не зовсім щасливої долі волинських зубрів, які, попри захист і покровительство Червоної книги, фактично зникли із предковічних лісів знаменитої Цуманської пущі. Природоохоронці, лісівники, науковці ламають списи у суперечках, що ж таки насправді найбільше вплинуло на те, що ці звірі, завезені на Волинь у 1965 році, через сорок років представлені нині 30 (32 чи 38 — так остаточно і не встановлено) особинами. А починалася їхня популяція із 15 голів, тобто фактично прийшли майже до того, з чого починали...

Дивна річ: партій, зареєстрованих у Мін'юсті станом на цей час, у нас аж 127, але з них хіба половина попередньо заявили про своє бажання штурмувати парламентську висоту. Візьмуть її, звісно, далеко не всі, але зараз доречно запитати: а що ж решта? Яке в цих партій призначення, якщо вони ігнорують єдину за чотири роки можливість хоч якось заявити про себе, не кажучи про шанс реалізувати головну (теоретично) мету — поборотися за владу?

У країнах розвиненої демократії партії є основою політичної системи, виразниками інтересів різних соціальних груп. Звісно, і в Європі, куди ми прагнемо, вистачає дрібних, кумедних та безнадійних у плані взяття влади політичних утворень. Однак, мабуть, лише в нас партія може вміщатися в одній квартирі й часто навіть не мати телефону.

Був час, коли Міністерство юстиції почало боротися з такими «пустишками» (пригадуєте: у 2003—2004 роках міністр Лавринович після відповідних перевірок вкоротив віку не одному десятку фіктивних політутворень), але той «лікарський огляд» залишився далеко позаду — і кількість зареєстрований партій повернулася на попередній рівень.
Ідеальний підхід до зміцнення політичної системи зрозумілий: партія має дбати про своє реноме і рейтинг завжди, а не лише протягом виборчою кампанії; підмочена репутація навіть одного помітного партійця (не кажучи вже про багатьох) різко знижує шанси всієї партії на виборах. Але так — «у них», на Заході. А в нас партії, у тому числі «партії влади», досі колються-єднаються-клонуються, плодяться, наче гриби після дощу; виборці більше орієнтуються не на програми, а на лідерів, тим часом ціна власне партійних брендів залишається низькою (виняток — хіба що КПУ).
Це, власне, і є багатопартійність по-українськи. Але чи такого стану речей прагнули наші люди, починаючи з останніх років існування СРСР, коли вимогою багатотисячних мітингів демократичної опозиції було скасування 6-ї статті радянської Конституції — про «керівну і спрямовуючу» роль єдиної партії — КПРС? Адже начебто ось вона, багатопартійна демократія — плюралізм думок, свобода ідеологічної конкуренції?! Виявляється, не все так просто. Хоча процес іде таки в правильному напрямку, вважають політологи.