Цьогорічний підсумковий турнір серії «Мастерз», який ще називають чемпіонатом світу, багатьом запам'ятається відмовами відразу п'яти провідних гравців із різних причин брати у ньому участь. І, безперечно, феєричним фіналом, який подарували глядачам у Шанхаї швейцарець Роже Федерер та аргентинець Давид Налбандян.

Молодіжна першість Європи у столичному Палаці спорту невипадково зібрала весь бомонд європейського та світового дзюдо. Адже за три роки більшість із цього покоління майстрів татамі захищатиме честь своїх кран на Олімпіаді-2008. Своєрідні оглядини сил представників 38 країн (це рекордний показник!) на початку «китайського шляху» привабили і наших шанувальників цього виду боротьби. З багатьох регіонів приїхали юні вихованці спортшкіл із тренерами та батьками. Крім офіційного спілкування, було чимало зустрічей чемпіонів минулих років, яких доля розкидала по всьому світу. А яким було здивування італійців, коли їм сказали, що на трибунах Палацу спорту за дзюдо спостерігає понад чотири тисячі глядачів, тоді як поруч матч чемпіонату України з футболу дивиться у вісім разів менша аудиторія.

Збірна України вперше в своїй історії потрапила до фінальної частини чемпіонату світу, тому логічність будь-яких пожертв заради більш грунтовної підготовки до історичного моменту не викликає сумнівів. Усі спокійно сприйняли перенесення чотирьох турів другого кола на цей рік, хоча половина учасників вищої ліги і потребує тривалої паузи для «реанімації». Небезпечність команд, які ігрові недоліки компенсують славнозвісною самовідданістю, у період «зимового футболу» довів стартовий тур другого кола. Коли бачиш, як тече кров з рота капітана «Шахтаря» і провідного «опорника» збірної Анатолія Тимощука, а потім чуєш неоковирний післяматчевий коментар тренера «Волині», то розумієш, що найнебезпечнішим суперником команди Олега Блохіна на ЧС-2006 є наші місцеві «фахівці».

Культовий «байкар» України Лесь Подерв'янський віднедавна любить розповідати журналістам під чарку рекламованої ним горілки «гостро-хрінової», чим він займався під час Помаранчевої революції: «Ми з друзями створили мобільний загін із 30 чоловік. Він складався, в основному, з колишніх офіцерів підрозділу «Альфа». Підпорядковувалися ми безпосередньо штабу революції, і нас планували кидати на особливо небезпечні ділянки. Але жодного разу так і не кинули. Хоча народ підібрався бойовий і, маю підозру, озброєний. Здавалося навіть — ці хлопці хочуть, щоб на Майдан пішли танки. З якою замріяністю в очах вони казали мені: «Ти не знаєш, як танки красиво горять...»
Це зізнання — одне з багатьох зізнань «по секрету», що стосуються можливості застосування зброї не лише злочинним режимом Кучми—Медведчука—Януковича, а й «помаранчевими» революціонерами. Спокуса піти на штурм і відповісти на удар ще сильнішим ударом була великою, і дуже добре, що наша демократична, ввічлива, весела революція обійшлася без крові.
Були дні, коли до кровопролиття залишалося кілька кроків. Уже всі знають про «готовність номер один» внутрішніх військ Білоконя—Попкова, які от-от мали вирушити з Василькова, Петрівців, Борисполя на Київ і «задавити» Майдан. Однак донині майже ніхто не знає про те, що у вирішальні дні Помаранчеву революцію готувалася підтримати ще потужніша збройна сила — танки Північного оперативного командування. Вони вже прогрівали мотори й чекали останньої відмашки народного Президента. Саме про цю білу сторінку Помаранчевої революції розповідає сьогодні «Україна молода».

У житті Богдана Миколайовича було кілька періодів активного зближення і розлуки з бджолами. Наприкінці сорокових років минулого століття Божі комахи в Уссурійській тайзі врятували його, дворічного малюка, від смерті. Через три з половиною десятиліття наладчик газолічильних машин Івано-Франківського ВО «Промприлад» Богдан Паркулаб, змінивши робочу спецівку на халат і бриль із сітчастим забралом, створив на заводській базі відпочинку «Калинка», розташованій у мальовничій лісовій місцевості, зразкову пасіку. Потім доля закинула бджоляра на короткий час у Північну Америку. Там розпочався третій, фундаментальний, етап його пасічникарського поступу.

Екс-ректор Едуард Дідоренко за сумісництвом є депутатом Луганської облради, а також має звання доктора наук та генерал-полковника міліції. Ще у 1993 році він створив інститут внутрішніх справ, а потім, користуючись особливою наближеністю до Кучми, вибив для свого дітища право йменуватися академією. Такий заклад має право на державне фінансування, але цього ректору видалося недостатньо, тож джерелом додаткового фінансування стали студенти-контрактники. На жаль, форму використання цих (і, як виявилося, не тільки цих) коштів Дідоренко обрав дещо сумнівну. Гроші потрапляли не на рахунок міліцейської академії, а в приватний фонд. Туди ж ішли так звані «пожертви» від тих курсантів, які мали право навчатися безкоштовно. Наприклад, цього року приблизно половина абітурієнтів із тих, хто сподівався потрапити на «бюджетне» навчання, перерахували (звичайно, абсолютно добровільно!) на рахунок фонду не хто скільки зможе, а строго визначену суму: по 12600 гривень з носа.

Нещодавно потужний вибух сколихнув вечірнє село Володимирське, розташоване північніше від Запоріжжя. Зловмисники виконували чиєсь замовлення, адже з-поміж кількасот будинків бабахнуло саме біля заміської «хатинки» гендиректора ресторану «Національ» (донедавна — «Хортиця»). Господар на той час ще не повернувся з міста; дружина і троє дітей вціліли у пошкодженому будинку, та не одразу відійшли від шоку.

Оголошення у прикарпатських комерційних виданнях про надання кваліфікованого масажу з елементами еротики вивели працівників відділу боротьби зі злочинами, пов'язаними з торгівлею людьми обласного Управління МВС на вчительку музики однієї з івано-франківських спеціалізованих шкіл.