«Вихід один — це Литвин!» — так рік тому скандували нечисленні проплачені молодики поблизу парламенту. Вже тоді спікер почав себе позиціонувати з такою собі третьою силою, яка врятує Україну від розколу на «помаранчевих» та «синьо-білих». Згодом пішла реклама умовного соцопитування, де «помаранчева» лінія бажаючих продовження революції та «синя» — для реваншистів явно поступалися «зеленій» — з бажанням затишку i злагоди. А потім Литвин та його «народники» завішали всю Україну бігбордами для різних соціальних прошарків населення з одним простим словом — «Ми». Яких «Ми» вони мали на увазі, остаточно стало зрозуміло лише в ці вихідні. Адже, незважаючи на те, що з'їзд Блоку Литвина відбувався за зачиненими дверима, пресі вдалося дізнатися, що у список до спікера, немов у ковчег після «помаранчевого» потопу, потрапило чимало апологетів кучмізму. Мабуть, вони ще рік тому побачили для себе вихід, як у вищенаведеному гаслі.

У з'їзду Соціалістичної партії було три інтриги: Юрій Луценко, Андрій Деркач і Микола Мельниченко. Їх об'єднували високі шанси потрапити на козирні місця списку СПУ, і рівно такі ж за силою чинники, що перешкоджали цьому. Всі троє сиділи в першому ряду зали. Щоправда, Мельниченко — у другому секторі, а Луценко з Деркачем — у третьому, на сусіднiх місцях. І цій диспозиції ще належало відіграти свою роль у формуванні списку.

Дивно, але Юлія Тимошенко, яка славиться своєю симпатією до телекамер, свій суботній з'їзд вирішила зробити закритим. У п'ятницю ввечері, коли «УМ» зателефонувала до прес-служби Блоку з питанням про те, чи взагалі буде з'їзд, там пригнічено відповіли: «На жаль, не можемо сказати». Один із політтехнологів БЮТу взагалі пустив «качку» і сказав: «У вівторок». Ні, з'їзд відбувся-таки в суботу. За зачиненими для журналістів дверима.

Другий день роботи сесії Луцької міськради розпочався зі скандалу, учасниками і свідками якого незадовго до початку сесії стали і працівники міськвиконкому, і депутати. Здавалося, найгарячіші питання вже залишилися в минулому, бо в перший день своєї роботи сесія таки дала «добро» на нові комунальні тарифи в місті, довкола яких упродовж останніх місяців точилися суперечки і дебати. Отож не могли й подумати, що наступного дня в сесійній залі стане ще гарячіше. А епіцентр скандалу був у робочому кабінеті начальника відділу координації роботи міського пасажирського транспорту Федора Корецького.

Опозиція Азербайджану практично щосуботи оголошує про наміри провести мітинги-протести проти сфальсифікованих результатів парламентських виборів, які відбулися ще 6 листопада. Водночас свої акції протесту опозиціонери напередодні їх проведення відміняють. Мовляв, щоб не наражатися на супротив з боку влади, яка на ці заходи дозволу не дає. Адже останній такий мітинг жорстоко розігнали силовики, оскільки мітингувальники затрималися на площі довше відведеного їм часу.
Революція по-азербайжанськи взагалі була доволі дивним явищем. З початком акцій протесту опозиція дуже затягнула після дня виборів, хоча ще заздалегідь заявляла про очікувані фальсифікації на виборах. Подальші свої мітинги під помаранчевими прапорами вони проводили з періодичністю раз-два на тиждень і лише в тому місці і в той час, які їм були відведенi владою. Таку тактику вони аргументували тим, що вже навчені негативним досвідом 2003 року, коли, вийшовши на центральну площу Баку, одразу після закінчення голосування на президентських виборах вимагали скасування результатів виборів, їх жорстоко побили правоохоронцi.
Нещодавно в Києві відбулися «поминки» азербайжанської революції, яка, у принципі, так і не народилася. На прес-конференції за участі нардепів Володимира Філенка, Михайла Ратушного та представника азербайджанського інформагентства «Туран» Алі Дамірова обговорювали причини поразки тамтешньої опозиції. Хоча українські видання ще значно раніше писали про «білий прапор помаранчевої революції», «зав'ялі апельсини» та «помаранчеві гвоздики, які так і не розквітли». Але, при цьому, всі учасники вищезгаданої прес-конференції дійшли висновку, що рано чи пізно опозиція переможе. Чому опозиціонери поводяться поки що так невпевнено — у розмові «УМ» з азербайджанським аналітиком, журналістом агентства «Туран» Алі Даміровим.

Після Помаранчевої революції претензії України на регіональне лідерство прозвучали доволі чітко. Коли навесні цього року Віктор Ющенко виступив зі своїм планом врегулювання придністровського конфлікту, стало очевидно: саме на Придністров'ї наша держава вирішила спробувати свої сили як впливового гравця на міжнародній арені . Якщо придністровці підтримають українську ініціативу — це значно послабить позиції Росії в цьому регіоні.

Українські прихильники хокею мають небагато можливостей побачити національну збірну на власні очі. Виїзди за кордон мало кому по кишені, а у рідних стінах «синьо-жовті» грають лише двічі на рік — товариські матчі напередодні чемпіонату світу й турнір серії європейського Кубка виклику, що традиційно відбувається у столичному Палаці спорту в середині грудня.

Мандруючи Європою, я неодноразово бачив, з якою повагою ставляться громадяни iнших країн до своїх великих спортсменiв. А наприкінці року чи не в кожній країні Старого світу відбувається грандіозна гала-вистава, де проголошуються кращі з кращих у різних спортивних номінаціях. Мимоволі заздрив закордонним атлетам, бо нашим спортсменам про таку увагу доводилося лише мріяти, і не розумів, чому подібний підсумковий вечір року не можна провести в Україні.