Понад дві з половиною тисячі пташиних голів полетіло через високопатогенний вірус грипу типу Н5, яким заразилися свійські гуси-лебеді від своїх диких родичів. За повідомленням прес-служби МОЗу, птахи масово гинули в 97 подвір'ях, де мешкає 901 особа, з них — 150 дітей. У режимі запровадженого президентським указом надзвичайного стану продовжується вилучення всієї домашньої птаці й дезінфекція господарських приміщень у карантинних селах Некрасовка Совєтського, Ізобільне і Ємельяновка Нижньогірського, Пушкіне і Заповітленінське Джанкойського районів.

З'їзд «регіоналів» обирав собі список. Перш ніж оглянути цей оригінальний перелік опозиціонерів, спрямуємо софіти на 95-й номер списку Партії регіонів. Знайомтеся — Святослав Михайлович Піскун. Так-так, той самий — екс-Генпрокурор, чи то пак, напів-Генпрокурор України. Це несподіванка не менша, ніж другий номер Ніни Карпачової. Ні, ми, звісно, пам'ятали слова Піскуна, який обіцяв іти в політику, бо йому, мовляв, набридло прокурорство. І навіть ворожили над його партійністю — піде він до БЮТ, чи, може, в списки Компартії. Але самовдоволене око Святослава Михайловича вибрало собі Партію регіонів. Ту саму, до якої входять і Колесников, і Кушнарьов, і Тихонов, зрештою, й сам Віктор Янукович — пани, яким цьогоріч доводилось упритул стикатися з роботою підвідомчого Піскуну відомства на Різницькій. А, приміром, Колесников свого часу кілька місяців мусив просидіти у слідчому ізоляторі.

Відповідне рішення Печерський райсуд ухвалив ще 1 грудня 2005 року, повідомляє УНІАН, але громадськість (в тому числі i влада!) дізналися про це лише вчора. Тим самим суд задовольнив позов іншого «Генпрокурора» — Святослава Піскуна — до Президента про бездіяльність глави держави, оскільки не виконується рішення Шевченківського райсуду Києва від 18 листопада 2005 року, який визнав незаконним указ Президента про звільнення Піскуна та поновив його на посаді Генпрокурора. Також у своєму позові Піскун просив «заборонити будь-яким особам, крім нього, реалізовувати права та виконувати посадові обов'язки шефа ГП».

Убивство Степана Сенчука — екс-«губернатора» (до 2001 року), екс-голови обласної ради (до 2002-го), екс-члена Аграрної партії, а від березня цього року — члена «Народного союзу «Наша Україна» та потужного підприємця — безумовно, сколихнуло Львівщину. Загалом львів'яни новину про загибель свого помітного земляка сприйняли приблизно так, як і смерть екс-львів'янина Георгія Кірпи. І до Сенчука, і до Кірпи тут було неоднозначне ставлення, їх більше критикували, ніж хвалили. Але попри все вважали знаковими для Львівщини постатями.
Однією з близьких до Сенчука осіб був голова Львівської облдержадміністрації Петро Олійник. Нинішній голова області розповідав, що, будучи мером Червонограда, відчував підтримку «губернатора»-Сенчука. Окрім того, Олійник віддавав Сенчукові належне в тому, що той не піддавався тиску «медведчуківщини», і лише після його відставки центр впливу та основні владні важелі на Львівщині перейшли від облдержадміністрації до обласної податкової, яку очолював Сергій Медведчук. За словами Петра Михайловича, з 2003 року Сенчук, будучи членом прокучмівської Аграрної партії, долучився до фінансування «Нашої України» на Львівщині» (обласний штаб тоді очолював сам Олійник. — Авт.). Подейкували, що пан Степан мав іти у новий парламент за списками Блоку Ющенка, були також розмови про те, що він повинен був очолити Держкомрезерв. В ексклюзивному інтерв'ю «УМ» Петро Олійник детальніше розповідає про політичне майбутнє, яке очікувало Степана Сенчука, й викладає власне бачення смерті свого «бойового товариша».

Коли у родину приходить горе, хвороба з'їдає найдорожчу людину, а лікарі безсило розводять руками й готують до найгіршого, хіба тоді є в душі місце скептицизму? На будь-які методи лікування згоден! Атеїсти починають молитися, а імениті науковці вірять екстрасенсам. Саме тоді чорні від горя люди починають шукати її — народного цілителя, лікаря від Бога, що знає й може більше за звичайних смертних. Неймовірно, але ця на вигляд земна і проста жінка, Людмила Герасимова, криє в собі феноменальну силу — дар лікувати важкохворих, «бачити» болячки руками. «Повертати життя і здоров'я людям — хіба це не щастя?» — запитує вона. Людмила Герасимова вже 30 років ставить на ноги, здавалося б, безнадійних хворих. Серед її пацієнтів — найвідоміші зірки естради, політичний бомонд та люди з найбідніших верств.

Коли народжується людина, спішимо укорінити її в земному світі ім'ям, прізвищем, батьковим іменем. У деяких народів новонароджений одержує ще й вервечку імен предків — пра-пра-пра... Всі ці якірці тримають у життєвих боріннях мільйони людей, чесних, роботящих, розумних — і все ж без Божої іскри.
І тільки люди геніальні, вивищені розумом і серцем, непідвладні часові, не потребують підпорок ні попереду свого імені, ні після нього. На вершині життя, на духовному злеті за ними лишається одне, але знакове, планетарне ім'я. Я почну цей славетний перелік: Арістотель, Платон, Сократ, Конфуцій, Будда, Магомед, Христос... Читач може сам продовжити увінчаний найвищим визнанням список: Хмельницький, Мазепа, Шевченко, Пушкін, Толстой, Франко...
Козацькому сину, який народився у полтавських Чорнухах, дали ім'я Григорій, а за батьком — Савич. Сам мисленик у листах підписувався по-різному: «твій новий друг Григ. Ск.», «найбільший друг Григор.», «твій Григ. Саввин», «твій Савин», «Tuus Gregor. Sabbin», «Amicus tuus Greg. Skoworoda», «твой друг и брат, слуга і раб... Даніил Меінгард» (псевдонім), «старець Григорій Варсава Сковорода»...
Проте життя і час, любов друзів та поклоніння учнів лишили за ним цільне ймення, мов злиток золота, — Сковорода. Під цим ім'ям видатний українець увійшов у світові енциклопедії. У Франції є культурологічна програма «Сковорода». На Харківщині розгорнув діяльність Фонд «Сковорода-300» (це вже з прицілом на 300-річчя від дня народження філософа).

Близько 90 тисяч хворих Сумщини, які щорічно потребують препаратів та компонентів донорської крові, можуть залишитися без цієї життєво необхідної допомоги. 10 грудня обласний донорський центр може припинити виробництво медичних препаратів. Про це повідомив на прес-конференції головний лікар центру Віктор Любчак.

...Із шипінням закриваються двері, і состав стрімко набирає швидкість. Унизу мерехтять вулиці та перехрестя, залишаються позаду сквери і фонтани. Якихось п'ятнадцять- двадцять хвилин — і я в іншому кінці міста.

Поки що комунальне ноу-хау відчули на своїх унітазах 50 родин із 20 тисяч, які користувалися послугами цього комунального підприємства «на халяву». У боржниках здебільшого люди, котрі мають роботу, а дехто з них за водопостачання та водовідведення не платить упродовж останніх 10 років.

Щоразу, як хтось із знайомих повертається зi Львова, він за справу честі вважає сказати мені, в якому чудовому місті я народилася і жила, і що його б воля — переїхав би з цього загазованого Києва, зняв би якусь мансарду в районі площі Ринок, ранками пив би неспішно каву в кнайпі поруч і вступив би в Академію мистецтв. Такі знайомі, випадкові люди з громадського транспорту, захоплюючі враження котрих я вимушена слухати, бо стою поруч, глянцеві журнали, які на першій сторінці свого першого номера вставляють «галицьку перлину» в дорогоцінну оправу, змушують мене знову ламати списи, доводити, що моя правда правдивіша, пояснювати, чому думаю навпаки, чому жити у Львові не так цікаво, як приїздити сюди на вихідні розважитись. Моє обурення зазвичай не стосується маргінальності міста, тому що Львів завжди був західною столицею незалежної країни. Вони не мають стосунку до його розмірів чи навіть мешканців, тому що камерна, гречна і горда, ця столиця завжди прихистить романтика та навчить їсти сирник із родзинками десертною ложечкою. Я говорю про те, що місто зникає, і це, схоже, нікого, в тому числі міську владу, не цікавить. Туристам гарно приїхати, поохкати, а Ратуші — довго посилатися на їхні відгуки, щоб не робити поступу, вирішуючи власні міжусобиці. «Може, щось змінилося, і я все ж помиляюся? Поїду — перевірю», — подумала я, і купила, як завжди проблемно, квиток до Львова.