Я не належу до безтямних фанаток серіалів. І не тому, що брати участь у масовому психозі якось незручно — часу не вистачає навіть для зайвого дзвінка подругам. Які вже за такого постійного цейтноту серіали!.. На Пушкарьову я вийшла досить випадково, і перше моє знайомство з головною героїнею серіалу «Не родись вродливою» відбулося на власній кухні — благо, телевізори сьогодні прийнято ставити ледь не в кожному кутку — восени, десь, мабуть, на тридцятій серії цієї гіпнотизуючої історії кохання. Вона була в брекетах, я у фартусі. Вона тоді складала фінансовий звіт, а я смажила котлети... Так починалася моя особиста «пушкарьовоманія». До якої згодом почали потихеньку приєднуватися і домочадці включно з донькою-першокласницею. Доходило до патології: коли не встигала подивитися чергову серію — дзвонила подрузі й розпитувала в неї, що ж там нового сталося.

Для Елайджі Вуда, який виконав першу головну роль у кіно у трирічному віці, картина «Ті, що прагнуть угору» стала вже одинадцятою!!! 30 липня о 14.30 канал «1+1» демонструватиме чутливу і зворушливу історію двох братів, чиїми заповітними мріями стали уявні подорожі на «блакитному гелікоптері».

У першу еміграцію з Києва Олена поїхала 17-річною. Тоді, навесні 1925 року, вона з матір'ю та братом Сергієм вирушили до Чехії, де батько, Іван Шовгенів (колишній міністр шляхів в уряді УНР), був ректором Української господарської академії у Подебрадах. І хоч у самому Києві дівчина прожила всього років дванадцять, це місто, де так гарно цвіли каштани, запало в душу навічно. Дитинство її минуло в Москві та Петербурзі. А українською заговорила тільки в Чехії. З принципу. «Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино, — згадувала Олена згодом бенкет комітету російських монархістів. — Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «зарізяку на пузяку», «собачій язик»... Усі з того реготалися. А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою».

Упродовж останніх чотирьох десятиліть не згасає талант і слава канадського кінорежисера, продюсера, сценариста та актора Нормана Джуїсона. На відміну від своїх колег молодшого покоління, славетний кіномайстер є представником тієї вимираючої генерації режисерів, які вміють захопити глядача не спецефектами, а досконало й захопливо викладеною з екрана історією. В цьому автора таких шедеврів, як кіномюзикл «Скрипаль на даху», екранізації рок-опери «Ісус Христос — суперзірка» тощо, вважають одним із кращих за всю історію Голлівуду.
Серед фільмів, які зняв Джуїсон, фактично немає «прохідних». Його ім’я — це «знак якості», це стиль, із яким варто ближче познайомитися й молодим любителям кіно.

На засіданні уряду позавчора підбивали підсумки роботи економічного блоку за перше півріччя. Нагадаємо, зростання ВВП України в червні становило 9,3 відсотка, за підсумками першого півріччя — 5 відсотків. Позитивну динаміку промисловості (3,6 відсотка) найбільшою мірою визначало зростання у машинобудуванні, металургії і харчовій промисловості. За 9 місяців промислове зростання очікується на рівні 4 відсотків, зазначається у висновках Мінекономіки, оприлюдених на відомчому сайті. Крім того, за висновками міністра економіки Арсенія Яценюка, у першому півріччі вповільнилися темпи зростання імпорту при відновленні експортних показників. Він також висловив упевненість, що підсумки третього кварталу будуть ще кращими. Крім того, за попередніми даними, в першому півріччі до України надійшло близько двох мільярдів доларів іноземних інвестицій, що в чотири рази більше, ніж у минулому році.

Учора Верховна Рада знову довго не мучилась: обмінявшись репліками й політичними образами, депутати констатували, що новостворені комітети ще не встигли напрацювати законопроектів, аби в сесійній залі було чим займатись, і розійшлися. Щоправда, переди тим таки встигли організувати собі «почин»: ухвалили перший у цьому скликанні закон — «Про приєднання України до Конвенції про стягнення аліментів за кордоном». Не «розмочила» рахунок законодавчих голосувань тільки фракція Блоку Тимошенко: за півгодини до розгляду цього питання «тимошенківці» вийшли із залу й пообіцяли, що й ногою туди не ступлять до 25 липня. А після 25 липня ступати, сподівається БЮТ, у нинішньому складі вже й не доведеться — адже з цього дня Президент, за умови, що доти не буде затверджений уряд, матиме право розпустити парламент.

Без помісної Української православної церкви, із центром у власній, а не будь-якій чужій державі, не буде й незалежної України. Цю тезу патріарх Філарет проголошує давно, послідовно й щиро. У 1997-му, через два роки після сходження на патріарший престол, у Москві йому оголосили анафему й тепер саме ім'я «розстриги» Михайла Денисенка (як уперто називають його по-мирському «там»), викликає у російських церковників лють. Його святість Філарета ненависть не лякає. І не тільки тому, що він, як каже сам, не з лякливих, а й через те, що добре розуміє справжні причини цієї ненависті: Російська держава, із якою Російська церква віддавна пов'язана надто тісними узами залежності, понад усе боїться втратити свій вплив на Україну. І патріарх Філарет, який виступає за створення незалежної церкви в незалежній державі, їй як більмо в оці.
Нині УПЦ КП має всі шанси опинитися під перехресним вогнем: проти нього воює, по-перше, УПЦ Московського патріархату, а по-друге, Філарет може стати об'єктом гоніння ще й для нового урядового керівництва України (не забуваймо про конституційну реформу). Адже Партія регіонів і комуністи — одні з найзатятіших ворогів Київської патріархії, та й Соцпартію навряд чи назвеш добрим другом «філаретівців». Тож хоча Церква й повинна перебувати окремо від держави, прихід у владу «антикризової» коаліції, безперечно, не може не непокоїти Патріарха, котрий стояв разом із людьми на помаранчевому Майдані й молився за створення коаліції демократичних сил. Тож природно, що наша розмова починається саме з цього — обговорення нинішньої політичної ситуації.

Під час ракетного обстрілу бойовиками «Хезболли» ізраїльського міста Нагарія загинув 37-річний український громадянин Андрій Зелінський. Він жив з родиною у цьому місті. Одразу після початку бомбардування Зелінський відвів дружину та доньку в бомбосховище. Коли він побіг додому за ковдрою, ракета влучила у його будинок.

Ернест Хемiнгуей написав повість «Старий і море», присвячену самовідданості літнього чоловіка при боротьбі зі стихією. Про легендарного ж хранителя львівських скарбів, вісімдесятирічного Бориса Возницького можна сказати «Старий і вічність» — він також бореться зі стихією; колись «виловлював» iз небуття ікони, зараз прагне їх зберегти. Саме йому вдається зупинити ерозію культурних пам'яток Галичини. Попри вік, попри тотальну фінансову негоду, попри завжди несприятливі для мистецтва часи, саме йому вдалося зібрати докупи і зберегти «Криворіжсталь» української культури — Львівську галерею мистецтв. Її вартість — шiсть мільярдів доларів. Навколо неї товчуться цинічні натовпи спекулянтів антикваріатом, намагаючись «розкрутити» когось iз персоналу на злочин.
Зараз він, вісімдесятирічний Дон Кіхот, наважився оголосити війну освинілим санчопансам, котрі за «портфелик з донецькими грішми» готові якнайшвидше продати навіть казкові мрії українських дітей — декілька замків...