Карпатські стежки від «розчарування»
«Дівчатка, якби хтось із вас пережив, — не забудьте за нас. Наші кістки хоч схоронені не будуть, але дух перед Богом проситиме за Україну. І Україна вийде без крові», — почула 27-річна Одосія, опритомнівши в бараку концтабору на Колимі. Поряд на долівці вмирали худющі люди, яким уже кілька днів не давали навіть хліба. Це було в 1949 році. Сьогодні 84-річна Одосія Плитка-Сорохан, хвора на виразку шлунка, каже, що живе дивом: «То Господь мене тримає отією молитвою умираючих, що молилися за Україну. Бо я обіцяла їм у думці перед Богом, що доживу до волі. І коли без крові оце все стряслось, я сказала: це за молитвами тих мучеників незліченних. Бо там мільйони лягли, що їх ніхто й не знає. Їх кості по траншеях нехоронені».