Національним героєм №1 в українському кінематографі на даний момент є 29–річна Марина Врода, ще донедавна мало кому відома режисерка й кілька днів як володарка престижної «Золотої пальмової гілки» Канна. Зрозуміло, що її з ажіотажем чекають в Україні, проте нога тріумфаторки ще досі не ступила на рідну землю.
Цей режисер, постійний учасник престижних кінофорумів планети, відомий в Україні здебільшого синефілам. Але, можливо, не за горами той час, коли про нього дізнається більшість українців: батько Амоса Гітая народився в Галичині, виріс тут, і тепер син намагається відобразити його життєву історію в кіно. Для цього Амос збирався приїхати в Україну наприкінці квітня, коли його фільми показували в кінематографічній програмі фестивалю «Французька весна». Проте в останній день з’ясувалося, що Амос Гітай не приїде. Стало шкода, що не вдасться поспілкуватися з режисером, який уміє знімати оригінальне, ніби магічне кіно: його фільми камерні (навіть коли в кадрі з’являються групи людей на додачу до головних героїв) і довгі, що, здається, робить їх малопридатними до перегляду. Проте Амос Гітай так уміє вибудувати драматургію, що кожного моменту очікуєш на розв’язку, й це тримає увагу до самого кінця картини. А ще він глибого занурюється в характер персонажів, формуючи його з дрібниць у побуті. Проте завдяки Французькому інституту в Україні та інтернет–програмі Skype вдалося зв’язати Київ та Хайфу і поспілкуватися з Амосом Гітаєм онлайн.
Качанівка, на відміну від «Софіївки» чи «Олександрії», не така популярна серед туристів. Тому тут не затоптані паркові стежки, не забруднені тихі водойми, а в повітрі чути лише або спів птахів, або шурхіт листя. За це я і люблю Качанівку. Здається, це чудове місце для урочистих родинних святкувань (зважаючи на красу садиби та фамільну історію її власників Тарновських). Проте директор Національного заповідника Володимир Буренко суворо стереже незайманість Качанівки: «Ніяких корпоративів ми тут не проводимо. Пусти кого — що тоді від інтер’єрів палацу залишиться? Але якщо хочете у парку погуляти, то будь ласка: просто так або на дні народженні чи пам’ятний ювілей відсвяткувати, чи гарні фотосесії на весіллі зробити». Щодо весіль, то Качанівка — ідеальне романтичне місце. Певно, що немає такої людини в Україні, яка не чула найбільш тиражовану оповідку про цю садибу: на початку ХХ ст., у день вінчання своєї доньки Олени із князем Урусовим «солодкий король Російської імперії» Павло Харитоненко наказав засипати центральну алею Качанівки — від Георгіївської церкви й до палацу (а це півкілометра) — цукром, щоб життя молодят було солодким. Але це лише одна історія з цілої скрині любовних оповідок, пов’язаних із Качанівкою. Якщо зважати, що гостями садиби були відомі особистості — Тарас Шевченко, Михайло Глінка, Семен Гулак–Артемовський, Ілля Рєпін, то матеріалу тут набереться на цілий роман чи кінематографічну лав сторі.
Добре входити в літо у повній бойовій готовності — до активного відпочинку, подорожей, городів (хто що може обирати). Про нашу емоційну підзарядку завбачливо потурбувався відомий голлівудський продюсер Джеррі Брукхаймер, випустивши від сьогодні у світ пригодницький екшн — четверту частину саги «Пірати Карибського моря», видовищний, романтичний і смішний фільм. Проте, якщо ви не бачили попередні три фільми, на сприйняття четвертого це не вплине жодним чином: від старої команди флібустьєрів залишився всіма обожнюваний Джек Сперроу (Горобець) та його колеги — Гектор Барбосса (Джефрі Раш) і Джошемі Гіббс (Кевін Макнеллі), а сценаристи Тед Елліотт і Террі Россіо виписали сюжет ніби з нового листка.
— Наскільки ви задоволені отриманим результатом?
— Перед «Євробаченням» я казав нашим інвесторам, що ми будемо в першій п’ятірці, а якщо ні — то я відріжу собі палець. Вони сміялися й не хотіли давати грошей, тому що розуміли, що бюджет проходження з півфіналу має бути мінімум п’ять мільйонів доларів. Але все склалося добре. Я задоволений цим результатом. Ми могли навіть поборотися за третє місце, але швед був дуже популярний: в YouTube за місяця зібрав два мільйони переглядів. А Азербайджан — це віват Олександру Ксенофонтову, українському менеджменту.
Знімати кіно про недавні історичні події, очевидно, так само важко й ризиковано, як і екранізувати бестселер — глядач йде на таке кіно із заздалегідь сформованою «картинкою» в голові. Чорнобильська тема — надто жива й болюча практично для кожного з нас: якщо хтось навіть не має родича чи знайомого, який був дотичний до трагедії (жив–працював у Прип’яті або був виселений із батьківських земель), той уже точно читав силу–силенну спогадів, які щороку до роковин готують ЗМІ. Тим парадоксальнішим виглядає той факт, що за 25 років, які минули від чорнобильського вибуху, Україна не спромоглася відреагувати на ту катастрофу створенням повноцінного художнього продукту (Заради справедливості варто згадати про картину Оксани Байрак «Аврора» (2006) — це історія про хвору на рак дівчинку із дитбудинку в Прип’яті, фільм викликає сльози, проте це швидше телепродукт).
Сьогодні у бомбосховищі при столичному освітньому центрі «Майстер клас» (вул. Лаврська, 16) виходить на фінішну пряму благодійний культурний марафон «Пам’ятай», присвячений роковинам трагедії на ЧАЕС (початок о 19.00). Одним із учасників концерту (виступатимуть «ТаРУТА», «Домра») буде гурт «Гайдамаки». Цим музикантам чорнобильська тема особливо близька: до 12 років лідер гурту Олександр Ярмола жив у самому Чорнобилі. «Чорнобиль — старе містечко на березі річки Прип’ять, там дуже приємно, зелено, тихо, кажуть, що відносно безпечно», — розповідає він про свою малу батьківщину.
Її професійні досягнення — Шевченківська премія за роль у виставі «Про мишей і людей», звання народної артистки України, кілька нагород від «Київської пекторалі» (найсвіжіша відзнака — вже цьогорічна — «За краще виконання жіночої ролі» у виставі Театру Франка «Грек Зорба», тоді ж Наталя Сумська та Анатолій Хостікоєв отримали премію ім. Бучми «Бронек» — як творчий тандем). Якими силами це все дається Наталі Сумській мені стало зрозуміло, коли одного разу під час розмови актриса промовила: «Через день чи два після поховання батька треба було грати в комедії «Пігмаліон». Перед виставою почалася внутрішня паніка: маю йти на кін, де працював тато... Було дуже важко вгамувати біль. Але мені вдалося опанувати себе».
Багатий на тематичні фестивалі Львів запрошує нас на чергову імпрезу — проект «ETHNO’лялька» у рамках фестивалю «Ляльковий світ», що відкрився учора й триватиме до 1 травня у Львівському палаці мистецтв. Як випливає з назви, предметом експонування, дослідження й розповсюдження виставки–ярмарку є етнічна лялька, особливо — лялька–мотанка. «У нас представлені як класичні техніки — мотанки з трави та тканини, так і альтернативні, зокрема, панчішні, килимові, гачковані (зроблені гачком), ляльки з пластику, текстильні, ляльки–тільди (популярні нині текстильні ляльки, створені норвезькою авторкою Тоне Фінангер. — Ред.). Хоча різноманіття мотанки продиктоване не так сучасними техніками, як автентичними регіональними особливостями», — ділиться з «УМ» автор ідеї проекту Ірина Сорокіна. Особливість мотанки можна відчути власними руками на майстер–класах з плетіння трав’яної, кукурудзяної та тканинної ляльки: навчання проходитиме наприкінці проекту, у вихідні. Хто знає, може, після цих тренінгів ви станете учасником «ETHNO’ляльки» як, приміром, майстриня Наталя Шевченко, яка свою першу мотанку зробила рівно рік тому.
— Ми не отримували коштів на придбання нового обладнання з кінця 80–х років, деяке у нас взагалі — з 30–х і 50–х. А наука тим часом розвивається, що дозволяє прискорювати процес реставрації. Візьмемо відділ біологічних досліджень: до нас надходять речі, вражені грибами, для того, щоб з’ясувати їхню життєздатність, спори грибів вирощують протягом трьох тижнів — тим часом твір псується, а реставратори дихають цими спорами. А в сучасному світі існує експрес–метод, який може з’ясувати, що це, уже за декілька годин. Але таке обладнання може коштувати 30—50 тис. євро.
