Біляві, чорняві, русяві моделі заполонили минулого тижня Український дім, який три дні поспіль цокотів ножничками, гребінчиками, заколочками; гудів потужними фенами; шипів лаками та пінками — свою майстерність: вправність рук, гостроту зору та вміння наводити красу демонстрували, змагаючись між собою, майстри перукарського мистецтва. У такому метушливому ритмі відбулася найважливіша подія осені в індустрії краси України — чемпіонат із перукарського мистецтва «Кубок Києва 2006». За кожним рухом майстрів, яким на все давалося від 25 хвилин до 2 годин, спостерігали безліч цікавих очей, а також об'єктивів фото- та відеокамер.
Користуючись нагодою, що в одному місці вдалося «впіймати» багатьох най-найкращих майстрів з наведення краси — перукарів, візажистів, майстрів манікюру, кореспондент «України молодої» порозпитував, що ж модно й актуально у цьому сезоні в зачісках, макіяжі та манікюрі.

Виявляється, щоб заручитися з одним коханцем, не обов'язково навіть розлучатися з іншим — тим, що ніби попередній. Саме так вирішила відома акторка Деніз Річардз. 34-річна голлівудська зірка, яка стала відомою після фільму «Блакитна лагуна», заручилася з музикантом, композитором і актором Річі Самбора. Цьому не завадило ані те, що Деніз досі не розірвала шлюб із колегою Чарлі Шином, ані те, що 47-річний Річі... також досі офіційно одружений — з іще однією американською актрисою, Хізер Локлір.

Бог створив людину за своїм образом і подобою. І де ця людина?!

Драматизмом і розпалом пристрастей відзначилось учорашнє розширене засідання Кабінету Міністрів за участі «губернаторів» і в присутності Президента. Так принаймні цей захід було заанонсовано. Однак Віктор Ющенко на Грушевського, 12 не прийшов, і його позначене відповідною табличкою місце, не змигнувши оком, зайняв спікер Верховної Ради Олександр Мороз. Табличку разом із президентським штандартом прибрали, а журналістськими «кулуарами» одразу поповзли чутки, що Ющенко обурився, тому й завернув на півдорозі до Кабміну. Гніватися глава держави мав підстави: з'ясувалося, що уряд планує рекомендувати йому звільнити п'ятьох голів облдержадміністрацій. І всі «чомусь» «помаранчеві»...

«О, дивись, ну просто як з мене малював!» — сумно засміявся знайомий: обговорювали новину про повернення вкраденої було картини Едварда Мунка «Крик». Геніальний таки був митець, можна сказати, провидець — так детально зобразив душевний стан людей «після Майдану»: «Це я на коаліції-кабміни дивлюсь». Хихочемо. Серйозні розмови про нинішню політичну ситуацію вже давно припиняються щонайбільше на десятій хвилині — шукати «їм» виправдання й сваритися на цьому грунті вже набридло, і кухня потроху перетворюється на банальне місце споживання їжі та в кращому випадку — розмов про футбол. Або таких от «мистецьких» дискусій: «Ага, а «Наша Україна» — це «Дівчинка на кулі» Пікассо», — розважаємося далі, пригадуючи, як уже трохи поголубіла панночка роботи майстра абстракції балансує на м'ячі під пильним поглядом широкоплечого мужика у синіх трусах. Завершуємо «Чорним квадратом» Малевича. Насміялися?
Але це таки в будь-якому разі краще, ніж плакати. Пригадується, як зо три місяці тому авторка цих рядків розривалась між бажанням розреготатися й заридати, спостерігаючи за потугами поважного зібрання «рятівників Батьківщини» в Українському домі. Всеукраїнська народна рада під проводом вічних у таких випадках мовчанів-танюків-зайців зібралася відвертати небезпеку, яка зависла над Україною, постановила передати (ну хай запропонувати) всю владу патріотичному Президентові Ющенку, і щось там іще говорили красиве, «патосне» й натхненне. Дуже гарно говорили, а дехто — навіть тверезомисляче, мудро і слушно. Зокрема й про те, чим усе це дійство завершиться.
Так і вийшло. Де зараз та Рада? Може, строчить якийсь обурений папірець алаверди заявам нових урядовців про запровадження російської мови. А може, й ні. Однаково папірцями тепер справі вже не зарадиш — для вимираючої популяції затятих оптимістів залишається надія хіба на «реорганізований», «посилений» і вкомплектовуваний «(анти)кризовим менеджментом» президентський секретаріат. Бо сірій махині Кабміну може протистояти тільки не менш (зніяковіло опускаємо очі долу) потужний зразок монументальної архітектури. Так дивно — ту страшну будівлю на Банковій ми тільки недавно, після зняття бар'єрів і допуску під самі сходи підлітків на роликах, потроху почали вважати «своєю». А Кабмін на Грушевського після Помаранчевої революції чомусь став таким одразу — можливо, допоміг погляд на колишнє «лігво Януковича» крізь революційні діжки. Тепер, проходячи повз урядову будівлю, з подивом ловиш себе на думці, що вона знову «чужа». І не лише тому, що всередині вже годі шукати добрих знайомих у латаних шкарпетках, які радо напоять чаєм з печивом у віце-прем'єрській приймальні. За ті без копійок два місяці, протягом яких у державі діє цей «чужий» і як ніколи сильний (політреформа-бо) Кабмін, підстави для ілюзій зникли не лише у тієї частини народу, яку за традицією ідентифікують як «помаранчеву», а й у тих, хто мислить себе принаймні у «синьо-жовтих» барвах...

Ювілей зневодненої духовної столиці України. Оргметушня, панегірики і банальності, попсові конкурси, феєрверки. Але нам запраглося поговорити не про «букву», а про «дух» Львова, львів'ян, Галичини, які завжди виокремлювалися в особливу касту на тлі «великої України». Анклав «найукраїнськішої України», чорнявий, впертий, набожний, діалектний, суціль «помаранчевий». Нам запраглося поговорити з львів'янами, які складають духовну еліту Львова і всієї держави. Наш співрозмовник — знайомий читачам «УМ» Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету, директор Інституту релігії та суспільства, філософ, богослов, філолог.

Під звуки джазу, класики, ретро та циганських мотивів, попси та якісної поп-музики, під запахи кави, меду та шоколаду, під ритми ковальського молотка, під небом з небаченим раніше в Україні феєрично-світловим шоу, під гамір театрально-карнавальних атракцій святкуватиме древній Львів своє 750-річчя. Компанію йому складуть Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко, Валдас Адамкус та Лех Качинський, Горан Бреговіч та Інгрід, Руслана і Славко Вакарчук, Роман Віктюк і Юрій Андрухович, Стелла Захарова і Віталій Кличко та ще сотні іменитих гостей і понад мільйон небайдужих до цього міста українців та іноземців.

Уранці о 7.20 Людмила Миколаївна Засєдка виходить зі свого дому на Теремках, щоб їхати в іншу частину Києва — до Технічного ліцею Національного технічного університету України «КПІ» на Солом'янці, де вона викладає фізику. В ліцеї — після чотирьох пар уроків, консультацій, додаткових занять — вона затримується до 18-ї. А повернувшись додому, часто засиджується до десятої вечора, перевіряючи самостійні роботи учнів. «За плечима» Людмили Миколаївни — чверть століття педагогічної праці. Колишні учні часто телефонують своїй улюбленій вчительці, повідомляють про свої успіхи, весілля, народження дітей... Чимало її колишніх «підопічних» уже самі водять дітей до школи. Доля «розкидала» учнів Людмили Миколаївни по всьому світу — хтось у Росії, інші — в Європі чи США. Колишні переможці численних олімпіад, сьогодні вони кандидати наук, керівники найрізноманітніших проектів, директори фірм. А Людмила Миколаївна так і залишилася звичайною шкільною вчителькою, кар'єрою якої стали «її» діти. Ні, не власні, для яких ніколи не вистачало часу, а 6-А, 7-Б, 8-В, 9-Б, 10-А, 11-В... І так уже 25 років поспіль.

Російські дипломати вкотре забули про дипломатичний тон, і вкотре щодо України. Вони закликали українських політиків змиритися з тим, що двомовність в Україні — «це історично сформоване» явище, а тому намагання українців захистити рідну та державну мову в своїй країні називають діями, «позбавленими здорової логіки». Про це йдеться у коментарі Департаменту інформації і преси МЗС РФ щодо «фактів дискримінації російської мови в Україні».