В Україні неодноразово висловлювали пропозицію перевезти прах Степана Бандери з Мюнхена, де він жив останні роки та був убитий, на Батьківщину. Зазвичай такі ініціативи озвучували патріотичні та націоналістичні організації. Однак такого, щоб за це діло взявся конкретний градоначальник, здається, ще не було. Ініціативу виголосив мер Калуша, голова івано-франківської організації УНП Ігор Насалик. Саме в калуському районі, у селі Старий Угринів, народився у 1909 році Степан Бандера.

Дорвалися! Якщо донедавна «синьо-білі» мирилися з присутністю «помаранчевих» міністрів в уряді Януковича , то тепер час розправи настав. Принаймні для «яструбів» Партії регіонів. Адже не зрозуміло, чи, бува, «голуби» не використовують нинішню ситуацію з відставкою для шантажу «Нашої України»: мовляв, даємо вам останній шанс для створення «широкої» коаліції. От i звільнили лише Зварича та Ліхового, а щодо «недовішаних декабристів» Поляченка та Павленка — ще подумаємо.

У новинах телеканалу СТБ за 13 жовтня цього року отець Федір Шеремета, протоієрей Свято-Кирилівської громади УПЦ Московського патріархату, так розповів про своє ставлення до старовинних фресок унікальної пам'ятки ХІІ століття — Кирилівської церкви в Києві: «Що це за ікона — голова відрізана, а тулуб є. Є правила церковні. Ікона, утратівшая прілічний від, нє можєт іспользоваться для молітви. Не видно, чи то святой, чи то карикатура». (Автор свідомо зберіг за інтернет-сайтом телеканалу всі особливості мови шанованого панотця «канонічної церкви»).

Глибокої ночі на середу, в самий розпал Хелловіну, в Києві закінчилася ІІІ сесія міської ради. Тривала вона аж 14 годин; було розглянуто близько 170 питань, з яких аж 122 стосувалися землекористування. Оскільки землевідведення межує з модним нині поняттям «дерибан», то на сесії кипіли справжні пристрасті по лінії «влада—опозиція». Депутати билися ще й навколо комунального банку Хрещатик, голосували за себе і за інших, з подачі головуючого по кілька разів переголосовували питання, що не проходили одразу, блокували трибуну... Закінчилося все тим, що фракції Блоку Тимошенко, Блоку Кличка і «Наша Україна» оголосили про об'єднання зусиль супроти дій мера Леоніда Черновецького та його команди. Київська опозиція ще не формалізована, їй бракує десятка голосів, щоб стати більшістю, але її невдоволення «новими дерибанщиками» росте. А що нова столична влада дозволяє собі навіть те, чого не дозволяла попередня, то судіть самі: розв'язка вівторкової сесії не транслювалася на телеканалі «Київ», як це звичайно буває. Кияни були переконані, що сесія закінчилася, але...
Із запитанням про те, що насправді відбувалося на цій запеклій сесії, ми звернулися до секретаря комісії з питань інформаційної політики, депутата Київради від найбільшої фракції — Блоку Тимошенко — Олександра Бригинця.

Слово «бенефіс» у Словнику української мови трактується у двох значеннях: 1. Вистава у дореволюційному театрі на користь одного із учасників; 2. У радянський час — урочиста вистава, що є творчим звітом актора з нагоди його ювілею (хоча 1925 року бенефіси були скасовані тодішньою радянською владою).
А як у наш час влада ставиться до «бенефісів»? Ніяк. Тут уже самі театри виявляють ініціативу. У «франківців», наприклад, Богданові Ступці запропонували обрати виставу для свого ювілейного бенефісу, і він визначив «Царя Едіпа». Сценічні роботи Богдана Сильвестровича вважають нині еталоном високого театрального мистецтва, а сам він у свої 65 літ сяє провідною зіркою провiдного театру держави, якому присвоєно ім'я Івана Франка. Він не тільки означений найвищими мистецькими званнями (народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Державної премії колишнього СРСР та Міжнародної театральної премії імені Станіславського, академік-засновник Академії мистецтв України), а й є ось уже впродовж п'яти років художнім керівником Театру української драми. А цього року став педагогом у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого.
У чому криється магія творчої особистості Богдана Ступки? Як виникає магнетизм його гри на сцені, у кіно?

У середу в підходяще презентаційне надвечір'я на тротуарі під «Українським домом» ніде було припаркуватися — парад іномарок обіцяв солідний захід. Так і вийшло — художні вершки Києва перетусувалися з кількома серйозними людьми з політики й бізнесу, щоб відкрити десятиденний фестиваль «Арт-Київ 2006». За задумом директора Центру ділового і культурного співробітництва «Український дім» Наталі Заболотної, цей фестиваль поєднав кілька проектів: на першому поверсі — картини класиків українського малярства з 30-х років ХХ століття і до наших днів iз приватних колекцій публічних осіб, у бічних галереях — виставка графіки школи Андрія Чебикіна, на другому поверсі — парад галерей та експозицій окремих художників, які дорого заплатили за оренду боксів з надією побачити на власні очі колекціонерів, зав'язати контакти і продати роботи сучасних українських малярів, і спеціальний гість фестивалю — модна художниця Оксана Мась. Ось такий вінегрет із петрушкою.

Уляна Кот — явище в нашій культурі унікальне. Не лише тому, що у свої 70 вона тримає в пам'яті більше тисячі народних пісень, знає до дрібниць, що колись готували до весілля чи як відбувалися обжинки. І не лише тому, що ткані її руками рушники та тоненькі серпанки нині зберігаються в приватних колекціях і музеях по всьому світу — у селі Круповому Дубровицького району на Рівненщині, звідки родом Уляна Петрівна, в кожній другій хаті й досі стоять кросна (подейкують, що свого часу поліські серпанки замовляли в Круповому навіть для царського двору). Унікальність Уляни Кот полягає в тому, що вона й досі лишається органічною складовою безмежного колись архіпелагу автентичної культури, який невідворотно зникає під хвилями глобалізації.

Переді мною ошатна книжка на 160 сторінок. Називається вона дивно — «На полі Куру». Трохи вносить прояснення підзаголовок: «Ненаукові думки, навіяні феноменом Івана Франка». Автор — Петро Часто. Ага, значить, буде щось глибоке і нестандартне. Надибав я цю книжку на Львівському форумі видавців на стенді ужгородського видавництва «Патент», яке її видало. Петро Часто народився у польській Лемківщині. Доля на довгі десятиріччя закинула його в Ужгород, де працював у «Закарпатській правді», видавництві «Карпати». За сімейними обставинами (важко хвора донька) виїхав до США, де в Нью-Джерсі мешкає дотепер. Працює редактором найстарішої української газети Америки «Свобода». Окрім журналістики, пише книжки. «На полі Куру», мабуть, найкраща. І не тому, що з'явилася останньою чи торкається актуальної теми — ювілею Франка. Просто написана глибоко і доступно. Її може осягнути кожен, хто звик до вдумливого читання. Хто шукає у книжці не тільки відпочинок, а й внутрішнє збагачення.

100-літній ювілей двох видатних українських письменників, саможертовних націоналістів Івана Багряного та Олени Теліги відзначили не гучними концертами, не читаннями віршів, а виданням книг. Колись їхні твори було заборонено друкувати, згодом просто не престижно, і нарешті, на шістнадцятому році незалежності видавництво «Смолоскип» упорядкувало збірку практично всіх відомих на сьогодні поезій Олени Теліги, а також публіцистичну спадщину Івана Багряного. Презентація книг, що відбулася 27 жовтня у приміщенні «Смолоскипа», перетворилася на справжню конференцію, у якій взяли участь упорядники, вчені, відомі дисиденти.