У четвер сплив тритижневий тайм-аут, який «Народний союз «Наша Україна» взяв для того, щоб визначитися щодо кандидатур у керівництво партії та відповідних процедур. Можливо, багато кому хотілося б розширити часовий проміжок між попереднім і вчорашніми засіданнями ради партії: не всюди є визначеність, не всіх загітовано. Втім відкладати нікуди.
Нині ще не можна з певністю стверджувати, що країна вже другу добу живе з бюджетом — прийнятий цієї середи документ ще має підписати Президент України. Для цього главі держави законодавство відводить 15 днів. Сам же Віктор Ющенко налаштований доволі скептично і навіть зауважив, що виконати основні положення бюджету, скажімо про рівень інфляції 7,5 відсотка на початку року замість 11 в жовтні, буде дуже важко.
Проаналізувавши все, що за вчора говорили про ухвалений напередоднi закон політики, економісти та громадські діячі, ми дійшли висновку: добре слово про головний фінансовий документ наступного року поки що мовили тільки уряд та «Партія регіонів».
Ставши матір'ю далеко за тридцять, рідко яка жінка може бути поганою матір'ю. Адже діти у такому віці, як правило, бажані й давно очікувані. Тут навіть вульгарній Мадонні ні в чому дорікнути — мама вона просто зразкова, он навіть дитячі книжечки пише і про чужих дітей піклується. Більше того — зважилася всиновити малюка з бідної африканської країни. А от тамтешні правозахисники в зразкові материнські якості Мадонни не дуже вірять. І тому мають намір контролювати методи виховання і, що вже зовсім смішно, можливості Мадонни (однієї з найбагатших жінок світу!) щодо того, чи здатна вона виховувати всиновленого хлопчика.
Найгірший противник у бійці — спортсмен-бігун. Якщо ти сильніший, то його не доженеш, якщо він сильніший, то від нього не втечеш.
З сиренами, блокуванням трибуни, образливими словесними закидами та мітинговими вигуками з вулиці вчора в Київраді опозиційні до глави міськадміністрації депутати намагалися скасувати підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги у 3,5 раза. На це шоу подивитися і якось вплинути на ситуацію прийшло понад десяток нардепів з різних політичних сил.
На конференції «Технології електронного урядування у сфері державного управління», що відбулася нещодавно в Будинку вчителя, Валерій Фіщук, регіональний менеджер зі взаємодії з державним сектором корпорації «Сіско сістем», малював красиві картини близького електронного майбутнього України: оплата комунальних послуг i замовлення пiци через iнтернет, запис на прийом до лiкаря i чиновника райради.
Інститут енциклопедичних досліджень маленький-маленький. Як мізки нації — хотілося саркастично кинути. Втім, мізки у нації більші, точно. Грошей на них у державної машини не вистачає. Тому скажу так: Інститут енциклопедичних досліджень, розташований в одному крилі старої будівлі на Терещенківській, своїм декаданським iнтер'єром метафоризує ту мізерну увагу, яку держава приділяє мізкам нації.
Відідлів у інституті всього два. Один з них — загальних енциклопедичних досліджень — очолює академік Іван Михайлович Дзюба, якого часто пафосно називають «совістю нації». А позаяк совісті в нації менше, ніж мізків, то ми з приємністю констатуємо це рідкісне поєднання. Іван Дзюба очолює групу з підготовки проекту Універсальної Енциклопедії. Держава без власної повномірної енциклопедії — це начебто розумово відстала дитина, такий собі постколоніальний продукт компрачікосів, який ще не отямився після сидіння у діжці. Згадана група є й справді просто групою високочолих ентузіастів, а не спеціально запрошеним державою під карколомні гранти хуралом. Панів Дзюбу, Поповича, Стріху, Панченка, Лісового, Гловаху ніхто до напрацювань «Великої української енциклопедії» не припрошував. Це суто їхня ініцатива. Сказано ж — совість нації. Отже, сидячи у високому робочому кабінеті Івана Михайловича на Терещенківській, скупо обставленому нудними, ще радянськими шафами, ми говоримо тільки про можливість (неможливість) видання в Україні власної Універсальної Енциклопедії.
Якось уже анекдотично колеги-журналісти почали сприймати мої сумовиті розповіді про те, як мені знову не вдалося записати велике-велике інтерв'ю з українським кобзарем Тарасом Компаніченком. Добре, коли ті ж таки колеги сприймають це із розумінням, гірше, коли перепитують — про кого, власне, мова? Про кого? І я розповідаю напівміф про першу вражаючу зустріч із кобзарем у Харкові — про його виконання адаптованих версій «божественних пісень» слобожанина Сковороди на презентації книжки «Нерви ланцюга». Опісля — зустрічі на полтавських «Мазепа-фестах», на київській «Країні мрій» і шматочки розмов, випадково записаних під харківськими зорями, полтавським дощем чи стінами Київської лаври. Течки мого комп'ютера були позначені різними датами і назвами міст. Настав час брати приклад із невигадливих заголовників-науковців і писати «Мого Тараса Компаніченка».
