Другим Алчевськом може стати Київ, якщо газопостачальні компанії і надалі не надаватимуть столиці в достатньому обсязі «блакитне паливо». Ситуація почала загострюватися ще минулої п'ятниці — з 1 грудня «Київенерго» через дії газопостачальників було змушене обмежити на чверть постачання газу на ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6. Внаслiдок спрацювання систем захисту (через зниження тиску газу) блок №2 на ТЕЦ-6 узагалі зупинився, а подальший брак газу призвів до зупинки й енергоблоку на ТЕЦ-5. Станом на понеділок із шести енергоблоків «Київенерго» через відсутність газу не працюють три, решта працює на технічному мінімумі. Через це столиці загрожують не тільки перебої з теплом, а й з електроенергією.

Чи не перша новина з візиту Прем'єр-міністра Віктора Януковича до США, яка була проклонована українськими інтернет-сайтами, — це милі сімейні радощі Януковичів, адже Віктор Федорович у першому ж аеропорту купив усім подарунки. Може, в Нью-Йорку трапилося б і щось більш путнє, якийсь куртуазний сувенір, але він не захотів чекати і, як справжній радянський турист, накинувся на перший же прилавок. Прилавок той трапився в пункті зупинки літака на дозаправку — в ірландському аеропорту Шеннон.

Уже кілька днів поспіль мерія Харкова та обласне Управління боротьби з економічними злочинами публічно з'ясовують стосунки на тлі великого корупційного скандалу. Яблуком розбрату стали 38,5 тисячі гривень, які приніс для вирішення житлової проблеми пересічний харків'янин начальнику управління квартирного обліку міськвиконкому Геннадію Бакаляру. Той факт, що гроші таки були, ніхто з опонентів не заперечує. Але їх походження і спосіб передачі обидві сторони коментують абсолютно по-різному.

Ярослав Церковняк — представник золотої української молоді у класичному значенні цього слова. Освічений, інтелігентний, талановитий, він власною працею і цілеспрямованістю досяг усього, про що мільйони його ровесників в Україні можуть лише мріяти. Не маючи батьків-олігархів, він зумів здобути найпрестижнішу у світі освіту. Спочатку його прийняв на навчання університет Британської Колумбії в Канаді, а потім за результатами тестів його було запрошено в аспірантуру шести (!) найкращих університетів США, серед яких він обрав Гарвардський. Кілька місяців тому Ярослав став молодшим професором фізичного факультету Каліфорнійського університету, де створюватиме власну наукову групу. Середній вік людей, які отримують у США таку посаду, — 35 років. Ярослав Церковняк став професором у 26. Проте гранти, нагороди і дипломи не змінили молодого вченого. На моє запитання: «Скільки у вас наукових статтей?» він відповів: «Не знаю, я їх не рахував». А про свою родину Ярослав каже: «Я зі звичайної української сім'ї. Я б сказав, що я зі сплюндрованої сім'ї. Сім'ї, яка, можливо, в нормальній країні була б елітною, але в СРСР була повністю зруйнована і сплюндрована. Половина моїх предків була репресована за комуністичних часів, зокрема дідусь, який був священиком».
Нещодавно Ярослав приїздив до Києва — на 60-річчя свого батька. Незважаючи на величезну зайнятість, молодший професор Каліфорнійського університету знайшов час, щоб розповісти читачам «УМ» про свій науковий шлях. Роки життя на Заході сформували в Ярославові Церковняку не просто щиру, а вже по-своєму аристократичну відкритість. А ще — не девальвували його патріотизм. Він каже, що був і залишається українцем. І, дивлячись на нього, здається, що все в Україні могло б бути інакше, якби кожен вірив у себе і свою справу так, як він.

Найпунктуальніші гості показу, які за чверть на шосту прийшли на показ Вікторії Гресь, мали змогу бачити через скляні двері, як офіціанти застеляють білосніжні скатертини і розливають вино по келихах. У першому «залі» шатра «Альта-Експо» модний Дiм накрив вишукані столи — кілька видів хороших сирів, мигдаль, кеш'ю, виноград, біле вино, шампанське, коньяк. У другому залі дизайнер Олексій Залевський, який останнім часом заробляє більшу славу постановками, ніж колекціями, закінчував приготування монохромного чорного «кабінету», в якому так ефектно дефілюється моделям, але так погано працюється фотографам і телекамерам, якщо врахувати промінь прожектора, направлений на модель, і повну відсутність будь-якого іншого світла.

Боротьба Козачої повстанської армії проходила у традиціях УПА з Великої України. І то не дивно, бо українці скрізь є однаковими, і саме в буремні роки війни двох імперій українська нація в єдиному пориві піднялася на боротьбу не за інтереси німецьких чи радянських нацистів. Піднялися українці від гір Карпатських аж по Кавказькі! Стали під червоно-чорними та жовто-блакитними прапорами до лав УПА — від Вісли і аж по Кубань.

З 30 листопада по 2 грудня у Санкт-Петербурзі (Росія) проходить перший в історії семінар, присвячений видатному фізику Матвію Бронштейну (1906—1938). Дата проведення цього представницького наукового форуму, який відкривав нобелівський лауреат Жорес Алфьоров, була обрана невипадково. Адже на 2 грудня припадає 100-річчя з дня народження Матвія Петровича. Хоча цей науковець так рано пішов із життя, що стати «Матвієм Петровичем» у класичному значенні цього словосполучення він, власне кажучи, не встиг. І для всіх, хто його знав, назавжди залишився просто Мітею. Молодим науковцем, який займався фізикою, а ще — писав науково-популярні книжки для дітей та юнацтва. Писав невипадково, адже його дружиною була Лідія Чуковська (1907—1996) — донька російського дитячого письменника Корнія Чуковського.

Із Лідією Корніївною Чуковською мене, історика науки-початківця, познайомив Матвій Петрович Бронштейн, видатний радянський фізик. Щоправда, на момент знайомства у 1980 році я лише почав здогадуватися, наскільки ця людина була видатною. Мені було відомо, що він загинув 1938 року, на 32 році життя. Це сьогодні, знаючи про нього вже, можливо, більше, ніж про своїх родичів, я розумію, що Матвій Петрович був окрасою роду людського, хоча це і не сказано про нього у Великій радянській енциклопедії. А тоді я лише прочитав декілька його статей у старих фізичних журналах, помітивши дивовижну глибину молодого теоретика. Один мій колега-історик повідомив мені, що вдова цього фізика — Лідія Чуковська — живе на вулиці Горького, і дав її телефон.

Продовжуючи свою розповідь про осінню мандрівку до історичної турецької області Каппадокії, не можу не згадати про фортецю-скелю Учнішар та багатоярусне підземне місто Деринкую. «Спочатку в нору, потім — на гору», — такий жартівливий анонс видають туристам екскурсоводи, коли збираються повести іноземців на оглядини цих унікальних об’єктів. Й іронічно позирають на кремезних німецьких бюргерів та огрядних американців, які радо сприймають цю новину. А коли група починає героїчне сходження по вирублених у скелі східцях на велику висоту або ж навпочіпки спускається-протискується по вузьких тунелях під землю, сміються усі: і стрункі дівчата й хлопці, які легко долають шлях (хоч і згинаються мало не вдвічі), і туристи, які завдяки своїм габаритам ризикують застрягнути у проході (наче Вінні-Пух у гостях у Кролика), але все одно наполегливо йдуть уперед...