Це коли при владі були «помаранчеві», міліція не мала права чіпати навіть депутата сільради. Часи тепер змінилися, і хлопці в погонах сьогодні запросто можуть «пресувати» районного голову. Принаймні голова Станично-Луганської райдержадміністрації Юрій Гриценко офіційно — в заяві на ім'я прокурора Луганської області і голови обласної СБУ — стверджує, що 29 грудня його намагалися заарештувати невизначені особи в міліцейській формі.

«Орли» Леоніда Черновецького просто в новорічні свята зруйнували три історичні пам'ятки, що належать комплексу Київської фортеці. Натомість буде зведено панельну висотку, на якій наживеться чергова будівельна фірма.

Великий голод в Україні 1932—33 років був геноцидом — збір підписів під резолюцією такого змісту розпочнеться наступного тижня в Європарламенті, повідомила вчора польська газета «Жечпосполита». Щоб проект відповідної декларації став офіційним документом Європарламенту, потрібно впродовж трьох місяців зібрати підписи щонайменше половини євродепутатів, тобто 393 з 785.

Отже, позавчора 367 народних депутатів «перетиснули» позицію Президента, тож у цьому році все ще неможлива торгівля землею сільськогосподарського призначення. Подолання президентського вето на земельний мораторій означає, що протягом найближчого року в українському селі нічого не зміниться. «Ні в гірший, ні в кращий бік, але мусимо потерпіти до кращих часів», — натякають ініціатори вето. Спробуємо з'ясувати, чи справді це так.
Упровадження мораторію означає, що земля впродовж 2007 року не стане товаром, а отже, за логікою соціалістів та інших захисників народних прав, спритні ділки не зможуть безкарно дурити не надто досвідченого в земельних спекуляціях хлібороба. З іншого боку, немає товару — не буде в селі ні інвестицій, ні нової техніки на полях, ні доріг, ні робочих місць. Та головне: якщо не діє легальна процедура купівлі-продажу такого високоліквідного товару, на зміну їй завжди прийдуть напівлегальні, напівморальні, тіньові і зовсім кримінальні схеми вилучення землі у простих людей. А ці ж самі ділки за останні роки вивчили і впровадили в життя десятки і сотні подібних схем. Тому працювати в більш прозорих умовах їм, зрозуміло, не хочеться. Якщо ж урахувати, що вітчизняний агропромисловий сектор нині задихається без кваліфікованих кадрів та інвестиційних проектів, відкласти його реанімацію ще на рік — значить завдати ще одного удару по українській економіці. Тому думка, що «гірше не буде», звучить тут занадто оптимістично.

Mинулого року черкащанка Ганна Степанець так і не побачила, як цвiли дерева: з березня вона перенесла 16 важких операцій. В історії хвороби цієї 66-річної жінки лікарі давно прописали діагноз «сепсис». У народі це рідкісне захворювання називають гнилокрів'ям. А загалом за все її життя лікарі оперували Ганну Степанівну аж 90 разів. Той, хто хоч раз готувався до операції, навряд чи забуде ті важкі думки, які не дають спокою ані на хвилину, а Ганні Степанівні довелося пройти тим шляхом аж 90 разів. Два рази медики майже не вірили, що їхній пацієнтці вдасться вижити, і навіть рідні вже було змирилися з такою важкою бідою. «Ще молодою я випадково знайшла на дні скрині фату та біле плаття: то моя мама приготувала на мій похорон», — сумно пригадує Ганна Степанівна.

У київській школі №34 учні молодших класів із легкістю запам'ятовують найскладніші енциклопедичні дані. Дітки розкуті, веселі, рухливі й, головне, з великим задоволенням ходять до школи. Тут навчають за нетрадиційною методикою, яку автор-розробник — президент Міжнародного інноваційного центру гармонійного розвитку людини Наталя Яновська назвала «Піснезнайкою».
Методико-педагогічна технологія «Піснезнайка» започаткована в Україні в 2002 році й на сьогодні успішно випробувана в більш ніж 60 вітчизняних школах та дошкільних закладах, більшість із них продовжує учити дітей за допомогою пісні. Методикою серйозно зацікавилися в Росії. І це не дивно, адже «Піснезнайка» враховує особливості розвитку дитячої нервової системи та кори головного мозку.
Методико-педагогічна технологія «Піснезнайка» була започаткована в Україні у 2002 році й на сьогодні успішно пройшла апробацію.

У 10-тисячній Алупці навряд чи хтось із дорослих її мешканців не покаже вам дороги до тутешнього дитячого протитуберкульозного санаторію імені Боброва. Для них він, мабуть, як зворушлива згадка про безтурботне дитинство і добрі казки на кшталт «Лікаря Айболита». Асоціативний ряд у цьому контексті цілком доречний: відомий радянський письменник Корній Чуковський «списав» свого Айболита з цілком реального Петра Ізергіна, який у 30-ті роки минулого століття працював головним лікарем Алупкинського дитячого санаторію. І за свої професійні й людські чесноти (він успішно лікував дочку письменника) отримав довічний казковий «статус». До слова, в буквальному сенсі виходжувала дітей з кістковим туберкульозом, іншою ортопедичною патологією на березі Чорного моря вся родина Ізергіних.

«Тепер я точно знаю — після сорока життя тільки починається», — казала головна героїня фільму «Москва сльозам не вірить». Але кіно є кіно, там усе можливо. А в житті... І в житті неможливого теж немає — а це вже точно знає волинянка Лідія Мультан, яка тільки у сорок п'ять уперше почула у своїй хаті «мамо», «мамцю», «матусю». У сорок п'ять років вони з чоловіком сіли за парту, щоб учитися батьківству...

Цілих півроку тривав Всеукраїнський конкурс дитячої творчості на кращу книгу-саморобку «Моя мала Батьківщина», влаштований Українським Фондом соціальних гарантій військовослужбовців та ветеранів Збройних сил i Національною бібліотекою України для дітей. Протягом цього часу книжкові осередки по всій нашій державі пропонували своїм читачам взяти участь у цій культурній акції.

Восени минулого року в альтернативному київському часописі «Шо» прочитала текст молодого письменника з Білорусі Сірошки Пістончика (він же Сергій Прилуцький). Прозову мініатюру було надруковано мовою оригіналу. В ній ішлося про трагічну історію їжачка, домашнього улюбленця ліричного героя тексту. Розповідь цілком відповідала стилістиці альтернативного мистецтва: дещиця гротеску, трохи наївного цинізму, доза ненормативної лексики. Але все це разом сприймалося неперевершено. Особливо матюки, які, як відомо, витікаючи з джерел мови «міжнаціонального» спілкування, себто російської, адаптовані іншими мовами народів пострадянського простору, часто втрачають свою первісну брутальність. Якщо б той білоруський матюкливий текст додумалися перекласти російською, то навряд чи я дала б його читати своєму синові. Але досхочу наридавшись од сміху, читаючи Пістончиків «Вожик», я з легкою душею підсунула текст власному нащадкові: гріх було позбавляти юнака такого просвітленого гедоністичного задоволення.
Стало цікаво, що ж то за один, отой Пістончик, і як подібній літературі живеться у такій стрьомній країні, як Білорусь. Шукати довго не довелось, бо Сергій виявився користувачем інтернетівського «Живого журналу», тож наше з ним спілкування, хоч і дещо дозоване, тривало близько трьох місяців. Чи через власну гординю, чи з міркувань політкоректності я не стала просити Пістончика писати відповіді на мої запитання російською. Ми вперто листувалися кожен своєю мовою, і це, хоч трохи й гальмувало наше спілкування, зате неабияк зближувало. Випереджаючи обурення противників ненормативної лексики, скажу відразу, що у літературних текстах до цієї не надто популярної у старшого покоління читачів форми творчого самовираження вдається лише Сірошка Пістончик. Сергій Прилуцький — письменник цілком пристойний і послуговується винятково літературною мовою. Таке собі доволі поширене серед митців «роздвоєння» особи. Не буду переконувати занадто чемних читачів у тому, що матюки часто бувають досить виправданим і корисним літературним прийомом. Все одно у Білорусі що Пістончику, що Прилуцькому про серйозну літературну кар'єру годі й думати. Зауважу лише, що письменника шанують не лише «відірвані» й асоціальні типи, а й поважні члени білоруського ПЕН-центру. От тільки друкуватись випадає лише в електронних засобах комунікації.