Невдоволення слабкістю, заполітизованістю та недієздатністю керівництва Генпрокуратури сягає критичної межі. Можна згадати чимало «загальмованих» на Різницькій резонансних справ та спроби «відбілення» одіозних фігур кучмістів, що тривалий час породжувало конфліктні ситуації між керівництвом МВС часів Луценка та ГПУ Медведька, звинувачення у виконанні політичного замовлення на адресу Генпрокурора i його заступників від міністра оборони Анатолія Гриценка тощо.

У день парламентських виборів, 26 березня 2006 року, в Кіровограді в кабінці ліфта загинула дитина та покалічилася її 19-річна мама, про що «УМ» писала раніше. Час минув, і справа нарешті дійшла до суду — постраждала сім'я позивається до майстра фірми «Геркон», яка в Кіровограді відповідає за обслуговування ліфтів.

Із цього села на Сибір та в інші «места не столь отдаленные» було вивезено мешканців 30 хат, 46 чоловік заарештовано і засуджено. Сьогодні із репресованих боголюбців залишилося лише кілька чоловік. Одна з них — ця невеличкого зросту жіночка, яка вже розміняла дев'ятий десяток. Лідія Іванівна Граділь — чудовий оповідач. Її пам'ять зберегла такі деталі дитинства та юності, що дивуєшся, як усе те можна було запам'ятати, не кажучи вже про прізвища та імена односельчан, бойових друзів. Вона бачила Пілсудського і владику Полікарпа (Полікарп Сікорський у роки війни був владикою УАПЦ), читала біля насипаної коло Боголюбської церкви символічної могили борцям за волю України вірші, які й досі ще пам'ятає. Вона просила вчителя, щоб дозволив прочитати «Розриту могилу» Шевченка, але Сергій Павлович Філіпов, син поміщика зі Сходу України, який утік на Західну Україну від радянських порядків, дав їй зовсім інший вірш невідомого автора. В українських строях учні декламували біля могили українську поезію. Це був 1941 рік. Від тієї могили пізніше й сліду не залишиться — прийдуть знову совєти і тракторами зрівняють її з землею. Боголюбським дітям пощастило не лише з учителем, а й зi священиком: із 1927 по 1939 рік у селі правив отець Йосип Василів. Він читав дітям Закон Божий, але встигав, окрім усього, ще стільки розповісти цікавого з історії України, що діти після четвертого класу, які йшли вчитися до Луцька, відразу йшли у шостий, пропустивши п'ятий клас. Святий отець разом з учителями примножував той український дух, який завжди був присутній у селі Богом любимим, і саме за цей дух його мешканці жорстоко поплатяться понівеченими долями, винищеними цілими родинами...

Донецький Артемівськ та закарпатське Солотвино є найбільшими постачальниками української солі. Сіль у Солотвино видобували ще за часів Римської імперії. У копальнях знайшли не тільки монети з портретами цезарів, але й зброю римських легіонерів. Це й не дивно, адже поклади тут такі великі, що сіль скелями виходила на поверхню.
Промисловий видобуток почали з XIII століття. Сіль була не тільки стратегічним товаром, але й дуже прибутковим. Недарма ж зустрічали «хлібом і сіллю»! Тому споконвіку солевидобуток був королівською чи державною монополією. Солотвинська сіль була відома в усій Центральній Європі та СРСР. Адже вона майже не містить домішок. Ще порівняно недавно тут одночасно працювало вісім шахт. Найстаріша з них — «Кунегунда» мала кілька сотень років.

Черкаський мікрорайон Митниця, який хоч і не так давно забудований на березі Дніпра, але вважається в місті найбільш занедбаним, розжився ще однією «визначною пам'яткою». Нею став піщаний кар'єр, глибиною до 8 метрів і діаметром до 600 метрів. Таке рукотворне «диво» з'явилося буквально у кількох метрах від житлових багатоповерхівок, неподалік центру міста.

Нарешті підбито підсумки п'ятого Всеукраїнського конкурсу «Екологічна якість і безпека», що його проводила громадська організація «Жива планета» за підтримки парламентського Комітету з питань екологічної політики. Переможцем цього конкурсу в номінації «Екологічна якість і безпека виробництва» стало ВАТ «Запоріжсталь». Нагороду представникам підприємства: в. о. технічного директора Володимиру Набоці та головному спеціалісту комбінату — з охорони природи і радіаційної безпеки Миколі Силіну — вручив перший заступник міністра охорони навколишнього середовища Святослав Куруленко.

У рамках Різдвяного книжкового ярмарку «Грані-Т» презентувало проект «Сучасна дитяча проза», позиціонований як авангардний. Авангардність проекту полягає в тому, що історії для дітей писатимуть автори, яких дитячими ніхто не вважає. Для початку взяли шість доволі розкручених імен, з яких з творами для дітей пов'язані лише Леся Воронина, знана як «матінка» журналу «Соняшник», та Ірен Роздобудько, яка свою прозову кар'єру починала 1995 року з історій у згаданому дитячому часописі. Для решти чотирьох письменників дитяча література — цілком нове й незвичне амплуа. Олесь Ільченко відомий як поет, журналіст, перекладач та автор доволі відвертої еротичної лірики. А письменники Світлана Поваляєва, Лариса Денисенко та Любко Дереш — це популярні в сучасному літературному процесі творці епатажної прози, деякі зразки якої не варто рекомендувати читати дітям до вісімнадцяти років.

Учора завершив свою роботу п'ятиденний Різдвяний книжковий ярмарок в Українському домі, на якому відбулися презентації нових проектів, видань, автограф-сесії, конкурси і безліч забав, а також кияни жертвували книги для дитячих будинків і сільських бібліотек. На середину дня в п’ятницю було зібрано 8213 книжок. Олександра Коваль, президент Форуму видавців у Львові, співорганізатор Різдвяного книжкового ярмарку каже, що цього разу зібрали набагато менше книжок, ніж на аналогічному травневому: «Правда, я ще своїх не привезла, ніяк не можу машину підігнати додому». «Машину?» — перепитую. — «Не вантажну, звичайно, але книжок, думаю, буде кілограмів 100. Це, звісно, не тільки дитячі, але ми передаємо книжки і в сільські бібліотеки, а там і для дорослих не вистачає».

У столиці з'явився конкурент єдиному 5-зірковому готелю «Прем'єр-палац» — «Опера». Він теж розташований у самому центрі міста (на вулиці Богдана Хмельницького — неподалік від Оперного театру імені Тараса Шевченка), вражає розкошами і відповідними цінами. Звісно, пересічним українцям ночівля у такому готелі не по кишені: стандартний номер коштує в «Опері» близько 1900 гривень, люкс-апартаменти «потягнуть» на 3,5 тисячі. Але сервіс і безпеку розробники обіцяють відповідну.