Шість клубів першої та другої футбольних ліг грали в 1/8 фіналу національного Кубка, і лише один пробився до чвертьфіналу. Непоганий показник. А сенсацій могло бути й більше — в кількох парах нижчі за класом мали значні шанси дотягнути принаймні до додаткового часу й потенційної серії пенальті, але пропускали вирішальні м’ячі під кінець поєдинків.

А ось у Кременчуці матч між друголіговим «Кременем» та дніпропетровським «Дніпром» запам’ятався не так результатом, як подіями поза футбольним полем. Численна виїзна армія вболівальників «дніпрян» вирішила підтримати перший забитий м’яч у ворота господарів запаленими фаєрами, і місцева міліція одразу кинулася заспокоювати трибуни силою. Охоронці правопорядку кидали фанатів на землю, заламували руки. У масову сутичку втрутилися навіть футболісти «Дніпра», звично прихильні до своїх фанів. Денисов, Мандзюк, Льопа та інші намагалися відтягнути багатьох міліціонерів від уболівальників...

Вибори міського голови Бердянська, що в Запорізькій області, обросли епатажними подіями. Одні кандидати демонструють дива політичної мінливості, інші — потерпають від рішень судів. Анатолій Герасименко, який очолював Бердянський виборчком під час дев’яти попередніх кампаній, каже, що такого безміру ще не бачив.

Коли говорять про історію українського гандболу, зазвичай відразу ж згадують про легендарного тренера Ігоря Турчина й епоху київського «Спартака», на рахунку якого — 20 перемог у чемпіонатах Радянського Союзу та 13 — у Кубку європейських чемпіонів. Але ще до цього була не менш героїчна епоха — час боротьби за гандбол як за вид спорту. Одним із головних «полководців» на цьому фронті був Євген Іванович Івахін, за підручниками якого вчився сам Турчин.

24 жовтня виповнюється 100 років із дня народження «дідуся радянського й українського гандболу». Саме він першим серед гандболістів у 1948–му отримав звання заслуженого майстра спорту СРСР. Щоправда, до визнання Євгенові Івановичу довелося йти непростим шляхом. У другій половині 1940–х років, коли після війни в Україні група ентузіастів почала відроджувати гру в ручний м’яч, багато хто вважав це безперспективною справою, а деякі взагалі зневажливо кидали: «Теж мені вид спорту — «івахін–бол»...»

П’ятнадцятирічні поневіряння єдиного українського підводного човна «Запоріжжя», схоже, добігають кінця. Днями четверо офіцерів з української субмарини вийшли в море, аби попрактикуватися на російському ПЧ «Алроса». Стажування почалося на березі, а після здачі заліків українські підводники вийшли в море на «Алросі» як командири її частин. Це командир бойової частини (БЧ)–4, капітан 3–го рангу Костянтин Петренко, командир мінно–торпедної БЧ капітан 3–го рангу Андрій Юпов, капітан–лейтенант Володимир Волинець, який вийшов у море як помічник командира ПЧ, та капітан–лейтенант Костянтин Гніденко — як командир БЧ–5, передає «Форпост». Водночас командир гідроакустичної групи ПЧ «Запоріжжя» лейтенант Володимир Гробинський повідомив, що українська субмарина готується вийти в море вже у грудні 2010 року.

Ця трагедія, нагадаю, сталася в обласному центрі кілька місяців тому: 28 липня під час вечірнього богослужіння у Свято–Покровському храмі спрацював вибуховий пристрій, унаслідок чого восьмеро мирян були поранені, а черниця Людмила загинула. Очільники запорізької єпархії УПЦ МП ще пiд час установлення осіб зловмисників і з’ясовування наслідків вибуху озвучили намір збудувати на місці пошко­дженої нову церкву. За ініціативи очільника області Бориса Петрова для збору коштів створили благодійний фонд, нагадує сайт облдержадміністрації. І щойно комісія констатувала, що храм відновленню не підлягає, обласна влада вирішила будувати новий храм, а партія, висуванцем якої є «губернатор», внесла свої жертовні «п’ять копійок», точніше — 100 тисяч гривень.

Цікаві зміни намітились у лавах віце–чемпіона країни. Футболісти — як відомо, люди забобонні, а тому будь–які дрібниці у функціонуванні клубу є важливими. От і минулої суботи динамівські прихильники помітили, що на матчі проти «Карпат» тренерський штаб киян окупував не праву лаву запасних стадіону «Динамо», як це було останнім часом, а ліву. Як пояснив Олег Лужний, такий переїзд є даниною традиціям: мовляв, усі славні тренери «синьо–білих» обирали саме лівий бік. «Поверненням до витоків» також можна вважати слова президента «Динамо» Ігоря Суркіса, який бажає змінити нинішню синьо–жовту круглу емблему клубу на символ із переможних радянських часів — ту саму літеру «Д», але меншу і в ромбику. На тлі таких змін залишилось найголовніше — повернути переможну гру. А з грою в динамівців досі проблеми, хоч у звітному турі вони й без особливих зусиль перемогли амбітну команду зі Львова.