Які тільки несподіванки не підносить нам іноді журналістська професія! Декілька місяців тому мені потрапив до рук часопис «Київська Русь», де поміж іншого була надрукована дебютна проза авторки з красивим псевдо Ївга Веснич. Перше, що зацікавило мене в фантасмагоричному романі «Душа», — це присвята: «Моєму Києву — місту, яке я втрачаю». Далі йшла коротенька передмова, в якій важко було не помітити фразу: «...на четвертий рік після зникнення Києва з лиця землі». Форма розповіді теж інтригувала: у вигляді почергового цитування двох знайдених через роки після катастрофи текстів — документального і художнього. Врешті-решт, я полишила всі справи і поринула у нафантазований авторкою світ. І далі керувалася лише двома критеріями: читається чи не читається, подобається чи ні.
Попри не в усьому довершений (що з огляду на дебют цілком зрозуміло) стиль письма і, як на мене, трохи надмірний натуралізм, читалося легко. Ба, навіть ненормативна лексика з уст (точніше, з-під пера) Ївги Веснич чомусь не викликала в моїй душі звичного опору. Коли остання сторінка була перегорнута, мені захотілося розшукати авторку. Бодай для того, щоб сказати: «Я теж безмежно люблю це місто. А ще його любить добра сотня моїх знайомих. І сотня ваших знайомих, мабуть, також. І знайомі наших знайомих. То, можливо, не все ще втрачено? І коли завтра на вулицях Києва, не приведи Господи, справді з'являться зграї чортів і чортиць, у нас вистачить сил не продатися їм навіть в обмін на кохання найкращого чоловіка (чи жінки) у світі, не кажучи вже про трикімнатну квартиру на Хрещатику...» Про це мені хотілося сказати авторці «Душі». І яким же було моє здивування, коли, влаштувавшись невдовзі на роботу в «Україну молоду», я випадково дізналася, що Ївга Веснич — ніхто інший, як журналістка Наталія Лебідь, матеріали якої я читала на шпальтах газети. І хоча у письменників-початківців інтерв'ю брати не прийнято, читачам «УМ», гадаємо, цікаво буде побачити добре знайому їм авторку з дещо іншого — не журналістського — боку. Тим більше що «Душа» нещодавно вийшла окремим виданням у серії «Книжечка для дамської сумочки» видавництва «Дуліби».

Минулорічний ювілей Івана Франка здетонував чимало мистецьких акцій та проектів — кон'юнктурних і щирих, естетських і «щербатих», тих, що залишили після себе цілий шлейф обговорень та вражень, і таких, які забулися вже наступного дня. Документальний телефільм «Страшний суд» у Будинку кіно презентували вже після того, як відсурмили ювілейні фанфари. А тому йому ще доведеться визначитися зі своїм місцем в мистецтві загалом та «франкознавстві» зокрема. Водночас ця картина вже стала лауреатом дев’ятого Євразійського телефоруму, що відбувся минулого року в Москві. Головну роль у ній виконав народний артист Росії Микита Джигурда, він же — автор сценарію, продюсер і режисер стрічки — Оксана Трощановська. Фільм має україно- та російськомовну версії, автор російського перекладу однойменної поеми Івана Франка — Сергій Джигурда. Знімали за власні гроші, а тому бюджет тридцятихвилинної стрічки більш ніж скромний — лише три тисячі доларів.

У центральних матчах 9-го туру чоловічої гандбольної суперліги зустрілися головні конкуренти в боротьбі за чемпіонський титул. На кону стояло збереження інтриги, для чого «Запоріжтрансформатору» на своєму майданчику треба було двічі обіграти минулорічного чемпіона — «Портовик» із Південного. Додаткового забарвлення протистоянню додав той факт, що в Південному на провідних ролях нині двоє екс-запоріжців — гравець збірної Євген Гурковський Олександр Шевельов, якому в «Портовику» довірили відповідальну позицію центрального захисника.

Щорічна зустріч зірок найсильнішої ліги світу вперше в історії (а «Олл старз геймз» проводяться уже 56 років) відбулася у місті, де немає баскетбольної команди. Але це місто називається Лас-Вегас, штат Невада, тому навряд чи хтось із спортсменів пошкодував, що традиційний уїк-енд відбувся саме тут. Хіба той, хто дуже програвся в казино чи на ігрових автоматах.

29 лютого 2004 року в автокатастрофі загинув бронзовий призер Олімпіади-2000, абсолютний чемпіон Європи, переможець фіналу Кубка світу, капітан збірної України зі спортивної гімнастики, заслужений майстер спорту Олександр Береш. Того ж року його найкращий друг і партнер по команді Валерій Гончаров став ініціатором створення Фонду імені Береша. Уже на перші роковини загибелі Олександра у його рідному місті Херсоні відбувся юнацький турнір-меморіал. Організатори намагалися вивести змагання одразу на високий рівень, але до Херсона тоді з’їхалися лише українські спортсмени.

Добра новина для шанувальників нашої газети: з сьогоднішнього дня на нашому сайті можна подивитися усі роботи, які надійшли на конкурс «Дитячий малюнок і любов об'єднають Україну». А прийшло їх багато, і хоча редакція зазначала, що термін передплати значення не має, малася на увазі передплата на цей рік. На квитанції повинен бути і поштовий штемпель.
Продовжуємо знайомити читачів iз малюнками конкурсантів.

Щоб «зліпити» велетенський рулет, який потрапив у «Книгу рекордів України», над ним чаклували шість майстрів. Результат «потягнув» на 24 кілограми 250 грамів, а нагодувати ним пообіцяли тисячу людей — саме на стільки шматочків згодом розрізали гігантське суші. Секрет приготування гастрономічного дива полягає в «начинці» — а це 125 роллів традиційного розміру: їх виклали на гігантський шматок спеціальних пресованих водоростей та закрутили в рулет. Найбільше суші країни виготовили в національних кольорах: до рису в ролах верхнього «поверху» додавали сині барвники, нижнього — жовті. Проте японська страва на український лад має ще одну цікавинку. До таких звичних інгредієнтів, як рис, морепродукти та спеції, додали ще й солоні огірки та... сало! Загалом же страва потягнула на 10 тисяч гривень.

Донедавна міліцією керував інженер-революціонер (Луценко), а тепер — колишній голова колгоспу (Цушко). Все було б не так і погано — знаменитий Гліб Жеглов також, здається, не мав спеціальної вищої освіти, якби не одне «але». Найгірше те, що міністр внутрішніх справ керує хлопцями у погонах, виходячи зі свого професійного світосприйняття. Екс-голова колгоспу (чи радгоспу) — це ціла філософія. У Василя Цушка вона своєрідна. Про «челядь» він турбується мало, зате прагне витиснути з підлеглих чимбільше соків.