Уперше в політичній історії «Наша Україна» йде на вибори не у блоці, а окремою партією. Щоправда, залишаючи свої обійми відкритими для тих демократичних сил, які все ж таки надумають приєднатися. Адже до виборів часу ще чимало (усі ж бо розуміють, що 27 травня — дата в будь-якому разі нереальна). До слова, більшість принаймні рядових «нашоукраїнців» виступає за те, аби дату голосування переносили щонайпізніше на середину літа, але аж ніяк не на осінь.

Без помпи і пишних декорацій, які відзначали з'їзд БЮТ на минулих (умовно кажучи) виборах, пройшли збори Блоку Тимошенко цього разу. За півтора року змінилося не тільки місце дислокації БЮТівців (з Палацу «Україна» з'їзд «переїхав» до Українського дому), а й стиль поведінки делегатів. Яких, до речі, було напрочуд мало — майже стільки, скільки й преси. Партійці не надто уважно дослухались до промови своєї лідерки, та й сама Юлія Володимирівна, вже не вживаючи терміну «солідаризм», зауважила, що програма блоку залишається незмінною, тож висвітила хіба що її основні моменти коротко і вклалася у досить стислий час.

Після появи на столичних мітингах прибічників коаліції та уряду молодиків із прапорами так званої «Донецької республіки» голова Донецької обласної ради Анатолій Близнюк поспішно «відхрестився» від земляків. У ефірі Першого Національного телеканалу він заявив: «У Донецьку ви такого не побачите». Мовляв, зібрань під знаменами з двоголовими орлами тут не було й немає, а тому Близнюк як справжній «регіонал» вважає це... провокацією з боку «помаранчевих».

Феномен у церкві села Нововасилівка Приазовського району миряни помітили під час богослужіння: «Отче, а свічки кров'ю стікають!». І справді: замість воску стікали непрозорі краплі, утворюючи довкола свічок червоні калюжі! Вперше це було помічено в січні цього року, каже отець Савелій, настоятель нововасилівського храму Почаївської Божої Матері: «І повторюється завше, коли я відправляю службу Божу. Причому кровоточать свічки, привезені з Одеси, Запоріжжя, Почаєва, Полтави... Тільки не єрусалимська, якось доставлена з Москви! З'явилася було на ній одна-єдина рожева сльоза — і та швидко зникла».

У сорочках народилися двоє черкащан, котрим вдалося залишитися не тільки живими, а й неушкодженими після неймовірного польоту над прірвою у старому «Жигулі». Сталося це в місті Шпола. Як повідомив «Україні молодій» Костянтин Проценко, помічник начальника Головного управління МНС на Черкащині, ВАЗ-2109 злетів iз дамби у ставок ТОВ «Шпола-цукор», бо водій «Жигулів», спускаючись із крутої гори по вулиці Комінтерна, не впорався з керуванням.

Так уже історично склалося, що балетне дійство на телеекрані у глядачів старшого віку чомусь відразу викликає не зовсім приємні асоціації. Зокрема, свого часу з'ява тут, приміром, «Лебединого озера» була своєрідним паролем і водночас прелюдією до прощання з черговим кремлівським правителем. Чимало відтоді минуло часу, однак за збігом обставин балетний фестиваль у Донецьку відбувся саме в розпал перипетій навколо ймовірного прощання парламентаріїв зі своїми повноваженнями. І тому, їй-бо, було б навіть доречно, якби замість звичного висвітлення всіх отих подій телебачення демонструвало балетні вистави за участю юних виконавців.

Брехт на сцені — завжди цікаво і... небезпечно. Старше покоління звичайно пам'ятає постановку «Крейдяного кола» Роберта Стуруа, що років із двадцять тому переможно об'їхала всі світи і стала класикою. Режисери і актори, які з непереборним бажанням знов і знов підступаються до брехтівської п'єси, наражаються на подвійну небезпеку: з одного боку, опір багатошарової драматургії, з іншого — необхідність переважити, витиснути з уяви театральних гурманів те колишнє незабутнє потрясіння.

Андрій Білоус — режисер-«космополіт». Його вистави присутні в афішах багатьох театрів: «Сузір'я» («Жінка в пісках»), «Ательє 16» («Навь»), Драми і комедії на Лівому березі («Сірано де Бержерак»), ТЮГ («Закохана витівниця»)... Він — один із тих нечисленних представників молодої режисури, що змушені перти плуга за всіх випускників режисерського факультету останніх років. Отримавши диплом, колеги Білоуса якимось дивним чином ніби розчиняються у театральному просторі країни, примушуючи театральну громаду з подивом розводити руками: «І де ж вони, ці молоді режисери?» Якби не Білоус та ще два-три його колеги — то стояти нам у такій позі ще невідомо скільки.