Минулого тижня стало відомо, що нашого земляка Леоніда Стадника, за рішенням керівництва Книги рекордів Гіннесса, було визнано найвищою людиною світу. Досі супергігантом вважався китаєць Бао Сішунь. Кореспондент «УМ» негайно вирушила в гості до Леоніда — щоб і самій побачити, і вам розповісти, який він, надзвичайний велетень. Леонід виявився добрим, терплячим і, схоже, не надто щасливим — у світі «звичайних» людей важко почуватися комфортно чоловікові зі зростом 2,55 метра.

Лише на минулому тижні «УМ» писала про те, як часто призводить до ДТП ігнорування можновладцями правил дорожнього руху, як днями на Житомирщині сталася чергова кривава аварія. В селі Глибочок Баранівського району, що межує з Полонським районом Хмельницької області, автівка збила двох людей. На 22-річну Галину Поплавську та 23-річного громадянина Казахстану Валерія Аржанова на великій швидкості наїхав службовим авто голова Полонської райдержадміністрації Анатолій Бученко, повідомляє телеканал ICTV.

До того, що кожна політична сила прагне відтінити власні досягнення (для чого досягнення опонентів відсовуються в суцільну «тінь»), можна ставитися поблажливо, хоча краще було б стати свідком професійної дискусії щодо можливих шляхів розвитку країни найближчим часом і в перспективі. Із поясненням того, наскільки від такої перспективи віддаляє — або до неї наближує — кожний конкретний крок правлячої партії. На жаль, мало хто з наших політиків володіє бодай нейтральною лексикою щодо своїх опонентів. Власне, із цим теж можна було б змиритися, якби супротивника лаяли за конкретні кроки або за те, що їх немає. Але трапляються зовсім абсурдні ситуації, коли опонента спочатку оббрешуть, а потім із власної брехні зроблять жупел і носяться з цим жупелом із року в рік. Чомусь найбільше схильні до такого роду політичної боротьби політики з найсхіднішої області України — Луганської.

У народі кажуть, справжній чоловік повинен звести будинок, посадити дерево і виростити сина. І ця істина беззаперечна. Ви запитаєте: до чого тут свято будівельників? Але саме вони зводять будинки, в котрих житимемо ми і наші діти (звичайно, за наші кошти, адже держава давно забула про конституційні права громадян на безплатні квартири)...

Земельно-будівельний скандал, який розгорівся навколо Центральної міської клінічної лікарні (ЦМКЛ) міста Києва, обростає новими подробицями. Минулого тижня на території лікарні, яку столичні мешканці за звичкою називають Жовтневою, активізувалося будівництво багатоповерхівки. Працівники лікарні, налякані рішучими діями будівельників, просять захисту від «рейдерських» атак міської влади й припинити насильницьке захоплення лікарняної землі для приватних забудов. Люди Черновецького, у свою чергу, «котять бочку» на керівництво лікарні та звинувачують попередню столичну владу в лобіюванні інтересів проблемного забудовника. Інвестор, згідно з отриманими дозволами, здійснює підготовку до будівництва й прокладає на ділянці необхідні комунікації. А пацієнти з острахом спостерігають за ситуацією, не знаючи, що думати, кому вірити і чого чекати далі. «УМ» вирішила з'ясувати, що ж насправді діється за зеленим будівельним парканом...

Педагог-психолог і майстриня килимарства, член Національної спілки майстрів народного мистецтва з Кіровограда Олександра Пренко стверджує, що володіє ексклюзивною технологією виготовлення ляльок. Тобто вона сама її придумала, і таких ляльок — килимових — в Україні точно, а може, і ніде інде у світі — не робить більше ніхто. Матеріал для цих оригінальних витворів (цікавих, до речі, ще й тим, що їх дуже зручно розміщувати на стінах, тож вони можуть слугувати чудовою прикрасою для приміщень) — такі ж самі нитки, що їх використовують для виготовлення килимів. А саму техніку Олександра придумала передусім завдяки тому, що, навчаючи дітей у гуртку килимарства, шукала ідеальний метод передачі їм знань. Ну а яку дівчинку, скажіть, не зацікавить можливість власноруч зробити ляльку?

Родина Бутів до прадавньої культури має особливе ставлення. Бути їй не просто симпатизують — вони нею живуть. Суголосно із прізвищем звучить і створений 2000 року в Києві родинний гурт «Буття», який не лише зберігає і реконструює традиційні українські награвання та пісні, а й учить усіх непосидючих танцювати так, як це робили в українських селах сто, а то й двісті років тому. З Ганною Бут — винятковою танцівницею-навчителькою — «УМ» спілкувалася поміж її майстер-класами з народного українського танцю на цьоголітніх фестивалях.

Мабуть, над тим, що успіх може бути суперечливим, актриса Одрі Тоту вперше замислилася після фільму Жана Жене «Амелі». І її можна зрозуміти: з одного боку — всесвітня слава, яку принесла їй роль офіціантки Амелі та купа спокусливих пропозицій, а з іншого — ризик залишитися у цьому образі надовго, так і не спробувавши «на смак» інші натури та характери... Як довго Одрі «вирулювала» із цього «або-або» — про це знає лише вона. Але в актриси не віднімеш її рішучого бажання шукати все нові й нові штрихи для своїх екранних героїнь. У «Любить — не любить» її Анжеліка випускає кігтики, мило посміхаючись, — і цей процес виглядає дуже гармонійно.

Цього вівторка в Росії зустрічали як героїв, як воїнів, котрі повернулися з переможного походу, екіпажі наукового судна «Академік Федоров» та атомного криголама «Росія», що досягли Північного полюса, спустилися на океанське дно, i встановили державний триколор. «Застовплення» нових територій проймає росіян почуттями гордості. Решта ж світу стежила за цим демаршем щонайменше з тривогою.