Селін Діон — найуспішніша у світі співачка. За підрахунками експертів, протягом своєї музичної кар’єри диски Селін розійшлися накладом понад 200 мільйонів екземплярів, а це — найвищий показник серед жінок–виконавиць. З такої нагоди голосистій канадці вручили в Монако так звану «Легендарну нагороду» (Legendary Award) — найпрестижнішу з усіх премій World Music Award. Адже дають її за підсумками всіх можливих здобутків, а не лише однієї вдалої пісні чи альбому.

Вчені схрестили комара, міль і жінку. Якщо ця тварюка не знайде шубу, вона постійно дзижчатиме над вухом.

Як наша мова поєднує нас із далекими предками і дозволяє зберігати інакшість у глобалізованому світі? Чому двомовність може призвести до психічних розладів і роздвоєння особистості? На ці питання ще в XIX ст. давав відповідь український вчений Олександр Потебня.

Провал на вересневому чемпіонаті світу у Штутгарті, де українська чоловіча команда зі спортивної гімнастики вперше в історії не здобула олімпійської ліцензії, досі викликає неприємні спогади в учасників турніру. Удвічі болючіше переживати такі невдачі лідерам збірної. Ось і олімпійський чемпіон Валерій Гончаров, хоча й розуміє, що судді були до нього надто прискіпливими, визнає: «Нині суперники навчилися виконувати елементи, на які три роки тому в моєму виконанні дивилися з відкритим ротом». Зрештою, на недавньому етапі Кубка світу в тому ж Штутгарті Валерій у вправах на поперечині був третій, що засвідчило: порох у порохівницях ще є.

Люди самі не знають, чого хочуть. З одного боку всі погоджуються, що авторів потрібно багато і різних. І водночас кажуть, як це погано, коли молодий автор починає «педалювати» (себто забагато писати). За шість років Таня Малярчук написала чотири не надто товсті книжки. Якщо ж відверто, то й зовсім не товсті. «Хіба це багато? — дивується дівчина. — Невже краще було б, якби, поки я писатиму кожну наступну книжку, моє ім’я встигали забути?».
Таню помітили відразу. Першу ж її книжку «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи» Павло Загребельний висунув на здобуття Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Дякувати Богові, в черзі на цю премію роками стоять автори значно поважнішого віку. Та, здається, Тані Малярчук живеться і пишеться добре і без цієї почесної відзнаки.
Останнім часом письменницю доволі часто запрошують виступати за кордон. Вона залюбки мандрує, знайомиться із західноєвропейськими колегами, просто собі живе і жодним чином не переймається, що пише про неї преса. Точніше й правдивіше було б сказати, що письменниця переймається цим аж так, що вирішила не читати власне інтерв’ю чи рецензії на свої книжки. Останні (часом навіть позитивні) її іноді так засмучували, що Тетянин чоловік, письменник і журналіст Олег Криштопа, демонстративно шматував ті рецензії і викидав їх у смітник.
Як письменниця Таня Малярчук має унікальний хист дивитися на себе, як на чужу людину, і цілком перевтілюватися в образи сторонніх людей. Можливо, тому її проза, навіть маючи цілком автобіографічний грунт, сприймається казково й очуднено. Таня здатна по клаптях зшити саму себе з найрізноманітніших людей, тварин, природних явищ і населених пунктів.
До речі, щодо населених пунктів. Минулого тижня Таня повернулася з двотижневого європейського туру містами німецькомовного простору (Німеччина, Швейцарія, Австрія). Перед тим як вмонтувати мандрівні враження у художній текст, письменниця погодилася трохи розповісти про них читачам «УМ». Наш кореспондент вирішив не обмежуватись лише Таниною мандрівкою, а й просто поговорити. Бо розмовляючи з цією дівчиною, розумієш, що досвід і життєва мудрість — то не лише прерогатива сивочолих старців.

Про Бріттані Мерфі більшість українських кіноглядачів дізналася після виходу на екрани доволі примітивної молодіжної комедії «Молодята». Так вона у нас і залишалася переважно зіркою однієї ролі, принаймні до появи у «Місті гріхів» (до слова, зараз Брітт знімається у продовженні цього фільму). Навіть прикро за дівчину, бо насправді Бріттані — досить талановита актриса. Що й довела, чудово зігравши ролі у «серйозних» стрічках на кшталт «Автомобільні прогулянки із хлопцями» (2003) та «Мертва дівчина» (2006). Чарівній «лялечці» Мерфі випадало перевтілюватися і в пацієнток психологічних клінік, і в самотніх матерів, і в п’яниць, але чомусь із ними вона асоціюється найменше. Як і з «жінкою бальзаківського віку», адже більше ніж на 20 без макіяжу актриса не виглядає. Хоча «юній дівчинці» Бріттані, між іншим, завтра виповнюється саме 30 років — як героїні роману Оноре Бальзака, котра, власне, й дала назву визначенню «бальзаківський вік».

Прозовий дебют поета Павла Вольвача здобувся на широкий розголос ще до видання окремою книгою — у журнальному варіанті, коли побачив світ у «Кур’єрі Кривбасу». А після виходу в 2004–му окремою книгою став, як модно говорити, культовим.

Про Вінні–Пуха радянські дітлахи довідалися із книжки Бориса Заходера (а потім із популярного мультика з голосом Євгена Леонова) — такого собі вільного перекладу історій Мілна. Перша українська книжка про ведмедика Вінні–Пуха з’явилася 1963 року в перекладі Леоніда Солонька (видавництво «Веселка»). Через 40 років осучаснений варіант Солонькового тексту видав Іван Малкович.

Учасники акції «Не будь байдужим» вирішили освоїти клуби, мовляв, набридло нам, що молодь гоцає під все, окрім українського продукту. Троє провідних ді–джеїв України — Архітектор із гурту «Тартак», Валік («Бум– бокс») і Тонік (ТНМК) першу україномовну дискотеку відіграли у київському клубі «Бінго», а попереду вечірки в Донецьку, Одесі, Харкові.

Колись, ще на початку 90–х, студент ВДІКу Мгер Мкртчян придумав романтичну історію про кохання і оформив її у вигляді своєї курсової роботи. А через п’ятнадцять років, уже працюючи над комедією «Троє та Сніжинка», знайшов ті записи і був вражений, настільки в унісон звучать ці два сюжети. Ні, події та герої там, звісно, різні, але за настроєм, енергетикою, романтичною сентиментальністю ці дві історії дуже схожі.