«Це нормально: шафі властиво закриватися й відкриватися», — жартома відповідає фронтмен «Мертвого півня» й актор харківського театру «Арабески» Місько Барбара на моє запитання, чому книгарня «Шафа» три роки тому вимушена була припинити своє існування. Насправді ж закриття книжкового магазину — спільного проекту «Арабесок» і Харківського літературного музею ( в його приміщенні й розташовувалася «Шафа») — було пов’язане зі збитковістю такої справи, з одного боку, з іншого ж — на той момент у харківських книгарнях почали з’являтися відділи української літератури і потреба в «Шафі» начебто відпала.

Тільки не треба відразу кричати, що за такі ідіотські заголовки в порядних газетах руки викручують. Грамотність китайської етикетки личить не тільки взуттєвим устілкам, а й літературним творам. Особливо — світовим бестселерам. Одне з нових видань харківського «Клубу Сімейного Дозвілля», роман Майкла Коннеллі «Мертва тиша», — гідний експонат у колекції редакторсько–перекладацьких чудасій, але почитати його варто не тільки з цієї причини.

За підсумками року українські майстри «гладкого» веслування здобули дві олімпійські ліцензії. Розширити своє представництво на Іграх у Пекіні2008 вони спробують на чемпіонаті Європи в травні наступного року. Про конкурентоспроможність наших спортсменів у боротьбі із сильними світу сього в інтерв’ю «УМ» розповів головний тренер збірної України Ігор Нагаєв.

«...Нам треба було відбурити забій. Ми заганяли бурильну машину і раптом почули «хлопок». Навіть два. Відразу ж вимкнулася напруга, піднявся пил. Ланковий став дзвонити черговому, а той ще нічого не знав. Ми вийшли з свого тупика, а відчувши чадний газ, зрозуміли, що сталося щось серйозне. В цілковитій темряві йшли до свіжого струменя хвилин двадцять і за цей час таки встигли наковтатися газу. І тільки згодом, коли вже черговий дав добро на виїзд із шахти, взнали, що стався вибух...» Прохідник Іван Коноваленко — один із тих гірників шахти імені Засядька, які, перебуваючи під землею в момент вибуху метано–повітряної суміші, зуміли самостійно вийти з небезпечної зони і виїхали на–гора майже неушкодженими. Гірників, які опинилися в обласній клінічній лікарні профзахворювань із попереднім діагнозом — отруєння чадним газом, нині побільшало. Ще в неділю сюди госпіталізували 27 шахтарів, невдовзі до них долучилися ще четверо колег, які відчули погіршення здоров’я (один потерпілий у стабільно важкому стані перебуває в обласній травматології).

Учора Президент Віктор Ющенко побував у ролі вчителя. Його відкритий урок пам’яті на тему «Голодомор 1932—33 років — геноцид українського народу» в середній школі селища Попільня, що на Житомирщині, транслював наживо «5–й канал». Президент вільно почувався за вчительським столом, можливо, тому, що діти слухали його уважно, навіть не перешіптувалися. Розповідь, напевно, була дещо складною для школярів. Утім подія справді знакова — Віктор Ющенко захопив учнів своєю харизмою, і родова пам’ять попільнянців поєдналася з національною пам’яттю всього народу. Зокрема, Президент пояснив дітям, навіщо потрібне визнання українського геноциду у світі: український народ є частиною людства, і біль цієї частини є раною планетарного масштабу.

Напередодні формування нового уряду (колись же це таки станеться) питання портфелів і крісел мусується в пресі з особливим апетитом. Тільки чомусь на крісло міністра культури і туризму попит млявий — більше головного болю, ніж дивідендів: «покомісарити» в цій галузі все одно що «покамікадзити», амбіції не втамуєш, а в розборках із митцями можна так зав’язнути, що й метод барона Мюнхгаузена не допоможе. У демократичної коаліції на цю посаду — нуль на лаві запасних (у синьо–білих — теж). Пліткували, що міністром може стати екс–прес–секретар Президента Ірина Геращенко (сама вона каже, що навіть коментувати такі нісенітниці не хоче) — раз. Святослав Вакарчук, за принципом «а хто у нас працівник культури?» (в пресі казав, що у виконавчу владу не піде, буде рядовим Верховної Ради), — два. Оксана Білозір на другий призов (у ЗМІ підтвердила свою готовність закрити собою «культурну амбразуру») — три. Називали ще прізвища екс–«начальника культури» Києва, а нині затишно облаштованого культурного провідника в секретаріаті Президента Олександра Биструшкіна. Проте і в коаліції, і ба! — сенсація — в самому Міністерстві вважають за краще не рухати з місця чинного міністра культури і туризму Юрія Богуцького. В період третього пришестя (до цього Юрій Петрович Богуцький працював на посаді міністра культури в 1999 році та в 2001—2005 роках) він почав активно рубати вікно в Європу — на рівні різноманітних офіційних програм, конвенцій, культурних структур — і лобіювати соціальні гарантії для працівників культури. 10 травня цього року Україна стала 27–ою із 47 країн Ради Європи, яка «здала» Національний звіт про культурну політику в Україні. А це далеко не формальна акція — деякі країни по тричі «не захищались». Паралельно з Українським центром культурних досліджень («під проводом» Олександра Гриценка), який працював над Національним звітом, в Україні працювала група експертів Ради Європи на чолі з директором Британської Ради в Україні Террі Санделлом — їх рекомендації і настанови по цінності прирівнюються до солідних грошових інновацій. У 2005 році Україна придумала для Ради Європи нову програму — «Київська ініціатива для демократичного розвитку через культуру Вірменії, Азербайджану, Грузії, Молдови та України» (2006—2009 рр.). Після «паперового» етапу цього культурного майже ГУАМу настає черга конкретних проектів. І те, що 300 тисяч євро, виділених Радою Європи на 2007 рік на цю програму, до України мали стосунок хіба у вигляді добових для єврочиновників, Юрія Богуцького зовсім не засмучує: «Нам не треба бути жебраками в Раді Європи, нам від них потрібен сучасний досвід, і Рада Європи може нам у цьому прислужитися».

Очевидно, багато хто здивується, дізнавшись, що перший в Україні академік архітектури в галузі художнього кування мешкає в загубленій серед пагорбів покутського придністров’я Городенці. Подив стає ще більшим, коли спостерігаєш, як у цеху колишньої «Райсільгоспхімії», збудованому в стилі незатишного радянського гігантизму, зі звичайної арматури народжуються витончені візерунки найнесподіваніших конфігурацій. Згодом вони зіллються в одне монументальне ціле мистецького шедевру, який стане власністю когось із нинішніх вітчизняних «небожителів», що переселяються в престижні передмістя мегаполісів. Це раніше пана було видно по халявах, тепер переважно — по воротах. Вони — своєрідна візитівка господаря, який демонструє надійний захист свого дому–фортеці з натяком на високі художні смаки. За неофіційним визнанням, «ковальські майстерні Богдана Новосельського» нині вважають законодавцем кованої «парканної» моди в Україні, а сам городенківський метр, якому невдовзі виповниться п’ятдесят два, вже не злазить з ковальського Олімпу.

Тендерні закупівлі — справа тонка. Стороння людина може й не збагнути: чому це фірма, яка пропонує кращі умови, програє конкуренту, що просить за товар явно зависоку ціну? А бюджет, тобто наші з вами гроші масово летять на вітер.
У Одесі серед тих, кому доручено витрачати державні кошти, лише «свої» підприємці. Але, зважаючи, що проблема досі не врегульована, подібні приклади характерні для всієї держави.

Ліндсей Лохан «роздає борги». Закінчивши курс лікування в реабілітаційній клініці, де її позбавляли залежності від алкоголю й наркотиків, 21–річна кінозірка чесно відсиділа свій строк у тюрмі й тепер відпрацьовує на громадських роботах.