Чим більше уваги громада звертає на дітей «без сім’ї», тим зрозумілішими стають їхні потреби. Одна з основних — це право на свій життєпис. Зокрема, на пам’ять про перші роки життя. Поки що ж чотирирічні малюки, переходячи з Будинку маляти в дитбудинок, не мають нічого, окрім теки з «особовою справою». Батьки домашніх дітей дбайливо зберігають їхні малюнки, записи кумедних словотворів, перші іграшки, фото чи навіть відео, які можна час від часу переглянути. А діти з державних закладів не мають нічого на згадку про раннє дитинство. Часом може здатися, що його в них i не було.

«Самотність і відчуття того, що ти нікому не потрібен, — найжахливіший різновид убогості», — казала Мати Тереза. Вона пояснювала, що голодних можна нагодувати, хворих — підлікувати, бездомних — десь поселити, але коли при цьому людину ніхто не любить, вона ні від чого не зазнає радості. «Найбільша хвороба нинішнього часу — не рак і не проказа, а байдужість до іншої людини», — писала засновниця хоспісів для вмираючих, шпиталів для хворих на СНІД і проказу, притулків для покинутих дітей; безстрашна помічниця жертвам збройних конфліктів і катастроф у «гарячих точках» планети.

Вона знала з власного досвіду, що таке бідність і війна: її заможний і успішний батько, борець за незалежність Албанії від Османської імперії, загинув під час повстання, коли дівчинці було 9 років; після того родину обсіли злидні. Знала, що таке хвороби: перенесла, зокрема, кілька інфарктів. Що таке відторгнення і наклепи. І що таке внутрішня боротьба. Понад сорок років вона допомагала злиденним, хворим і сиротам, отримала найвищі нагороди Індії, США, у 1979–му — Нобелівську премію Миру… І всі ці роки часто страждала від «мук пекельних без Бога». Завдяки цій душевній «темряві» Мати Тереза збагнула, як ведеться людям без відчуття Божої присутності. «Якщо коли–небудь стану святою, буду, напевно, «святою темряви», — казала вона. — Завжди буду залишати небо, щоб нести світло тим, хто живе в темряві на землі»...

Богдан Федорак, який свого часу замінив Ярослава Стецька в керівництві Державного правління, приїжджає в Україну зі США майже щороку. Цього разу прибув до Києва на конференцію, що зібрала представників державницьких організацій діаспори з усього світу в переддень річниці незалежності. Ці об’єднання входили до Українського визвольного фронту самостійників–бандерівців — Організація оборони чотирьох свобод України в США, Ліга визволення України в Канаді, подібні організації у Франції, Англії. Австралії, Південній Америці, Спілка української молоді, Асоціація діячів української культури, Антибільшовицький блок народів, який тепер перейменовано в антиімперський зі штаб–квартирою у Нью–Йорку.

Спершу не вірилося, що це діти з інтернатів. Домашні та й годі. Усміхаються, бігають підстрибом, наспівують щось від радощів. Очі сяють щастям. Лише вряди–годи по личках пробігає тінь смутку, і та чи інша дитина на якийсь час набуває «відсутнього» вигляду. Я приїхала до табору «Водограй», що в карпатському містечку Колочава, за кілька днів до закриття. На той час діти жили тут понад два тижні. Вони прибули з восьми інтернатів різних областей України зі своїми вихователями. Вихователі теж тішилися — приміром, степовики вперше побачили Карпати, — і розповідали, що на початку діти були інші: скуті, боязкі, байдужі, а то й агресивні. «Діти приїжджають із закладів, де про них уже склалося уявлення, не завжди хороше і відповідне, — каже директор цьогорічного табору, виконавчий директор благодійного фонду «Товариство «Приятелі дітей» Інна Таль­янц. — А тут вони ніби починають «із нуля». Ми у загонах змішуємо вихованців різних інтернатів, різного віку, вириваємо їх із «законсервованого» соціуму, руйнуємо стереотипи. Діти по–новому розкриваються, позбавившись ярлика «невдахи», «хулігана», «недорозвинутого». Тут вони виявляють свої кращі якості і починають вірити у свої добрі можливості. Вчаться бачити перспективу».

Про те, що в саркофазі Ярослава Мудрого немає його останків, українські вчені дізналися ще в 2009–му. Тоді вчена рада Національного заповідника «Софія Київська» вирішила дослідити останки князя з допомогою новітніх технологій. Створили комісію з відомих археологів, антропологів, співголовами якої стали доктор історичних наук Сергій Сегеда і завідувач кафедри судово–медичної експертизи Національного медичного університету Борис Михайличенко. «Коли ми відкривали саркофаг, то не сподівалися, що там буде лише один кістяк, без описаних раніше ознак, ще й жіночий, — каже «УМ» Сергій Сегеда. — Потім стали міркувати, куди ж могли подітися останки Ярослава».

Серед вихованців українських інтернатів є чимало потенційних інтелектуалів. Хоча бiльшiсть таких вихованців не завжди про це здогадуються. Або ж переконані, що не мають сили й коштів, аби вивчитися. Утім останніми роками інформація про підтримку охочим здобути вищу освіту поширюється серед позбавлених батьківського піклування дітей у геометричній прогресії. Адже понад 130 студентів–сиріт охоплено програмою «Стипендіат» фонду «Приятелі дітей». Вони, у свою чергу, відвідують інтернатні заклади і розповідають там про можливості та перспективи здобуття різних професій.

За склом музейних вітрин — грайливо розставлені доісторичні дзеркала, глеки для вмивання, пляшечки для ароматичних речовин, слоїки для бальзамів, шкатулочки для прикрас і близько півтори тисячі самих прикрас — від кам’яної доби до сьогодення, зібрані на території всієї України — від Луганщини до Буковини. Уявляється, як тисячі три років тому тутешні красуні перед бронзовим дзеркалом приміряли намиста й сережки, щоб пасували до одягу. До речі, колекції прикрас та аксесуарів Національного музею історії України міг би позаздрити будь–який музей світу. Зокрема, сервізові бронзових виробів античної доби, знайденому на Черкащині. У Метрополітен музеї Нью Йорка — дві–три одиниці з подібного сервізу, а в нас — аж 14 предметів. До того ж свої сховки задля виставки відкрили Інститут археології НАНУ та Музей історичних коштовностей. Хоча скіфську пектораль не виставляли: її й так усі знають.

Кожному пацієнту, напевне, вигідно, щоб його лікар був добре освіченим, чесним, неубогим (при цьо­му не за рахунок хабарів), привітним, обізнаним iз новинками медичної науки. Та щоб не намагався «підсунути» хворому чи його родичам якісь непевні пігулки від фірми, яка йому за це платить. Словом, усім нам потрібен лікар, якому б ми довіряли.

На вулиці Кармалюка, 3 у Львові є гарненький будиночок, на двох поверхах якого представлено експозицію про медицину в Галичині та про Українське лікарське товариство (тут міститься й управа УЛТ).

Історичні трагедії, які пережив у недавній час єдиний народ Святої Русі, — це Божа кара. Так заявив московський патріарх Кирил, проповідуючи в Одесі, на урочистостях із нагоди його візиту. Мовляв, народ у революцію збунтувався проти Бога, поскидав хрести з церков, от за це й отримав належне покарання.