Намисто з–під землі

За склом музейних вітрин — грайливо розставлені доісторичні дзеркала, глеки для вмивання, пляшечки для ароматичних речовин, слоїки для бальзамів, шкатулочки для прикрас і близько півтори тисячі самих прикрас — від кам’яної доби до сьогодення, зібрані на території всієї України — від Луганщини до Буковини. Уявляється, як тисячі три років тому тутешні красуні перед бронзовим дзеркалом приміряли намиста й сережки, щоб пасували до одягу. До речі, колекції прикрас та аксесуарів Національного музею історії України міг би позаздрити будь–який музей світу. Зокрема, сервізові бронзових виробів античної доби, знайденому на Черкащині. У Метрополітен музеї Нью Йорка — дві–три одиниці з подібного сервізу, а в нас — аж 14 предметів. До того ж свої сховки задля виставки відкрили Інститут археології НАНУ та Музей історичних коштовностей. Хоча скіфську пектораль не виставляли: її й так усі знають.

Оберіг із зубів

Найстаріший експонат на виставці — браслет із бивня мамонта із Мізина що на Чернігівщині. Щоправда, виставлено копію. Оригінал зберігається в музейному сейфі, адже оцінюється в понад мільйон доларів. Браслет зроблений із тонкої кістяної пластини завтовшки півтора міліметра. Він укритий складним тонким різьбленням у вигляді меандру. Таку річ навіть зараз складно виготовити. Довгий час науковці знали тільки грецький меандр. Але на початку ХХ століття, з відкриттям Мізинської стоянки, виявилося, що цей тип орнаменту існував ще в давньокам’яному віці. Разом iз браслетом були знайдені також стилізовані жіночі фігурки, укриті меандровим орнаментом. Згодом учені з’ясували, що меандр може бути і круглий — спіральний, як потім у Трипіллі, або вписаний у квадрат чи ромб, як в античності.

У добу Трипільської археологічної культури модними були прикраси із зубів та кігтів ведмедя, кабана, оленя. Бронзові намистини нанизували на мотузку, чергуючи із зубами звірів. «Люди вважали, що коли вдягнуть на себе такий амулет, то до них перейдуть певні якості тих тварин», — каже співавтор виставки, завідувач сектору слов’ян Давньоруської держави Марина Стрельник. Її колега, провідний науковий співробітник археологічного відділу музею Олена Якубенко наголошує, що в давнину люди своєрідно розуміли світ. «За марксизмом–ленінізмом вважалося, що стародавні люди боялися сил природи, — каже пані Олена. — А тепер стає зрозуміло, що вони дерева і тварин вважали своїми родичами і не могли вполювати тварину, поки не попросять у неї за це прощення. Були роди, що вели свій початок від орла чи лисиці, і кожна річ, пов’язана з цією твариною — зуб, кіготь, шерстинка — мали захисне значення».

Трипільці прикрашали також одяг. Вони вміли виготовляти тканини із полотняного переплетіння, і рипсові, і візерункові. Ткали білим по білому, а може й кольо­ровими нитками. Уміли в’язати на спицях. Тканина не зберігається по 5 тисяч років, але про її вигляд археологи дізнаються з… глиняних посудин, на денці яких при ліпленні відбилися візерунки тканин. У різні часи різним було поняття — що є гарним. Ось риски на обличчях жіночих фігурок, намальованих на трипільських посудинах. Дослідники дискутують — чи це було татуювання, чи фарба. Можливо, таке забарвлення виділяло поміж інших жінку з високим статусом.

Греки — для скіфів

На виставці чимало малюнків. Це наукові реконструкції стародавнього вбрання і прикрас. Скажімо, в похованні Мелітопольського кургану археологи знайшли жіночий кістяк, вкритий золотими пластинками. Яким чином ці пластинки кріпилися до накидки, яку форму і барву мав головний убір? Хіміки дослідили, як були пофарбовані малесенькі шматочки тканини, приліплені до пластинок. З’ясували, що порошок з розтертих черепашок молюсків, які водяться в теплих морях, давав червону фарбу. І ось маємо реконструкцію вбрання знатних скіф’янок. Дівчата і жінки одягалися в довге вбрання із коштовних тканин, оздоблене золотими виробами. Головний убір прикрашали золотими пластинками. На шиї носили різні намиста — зі скла чи коштовних каменів.

Скіфи–чоловіки часто зобра­жали себе на золотих вазах, а жінок часто зображали на грецьких вазах, як вони сидять і дивляться на себе в дзеркало. Одна з таких ваз є на виставці. Перед красунею стоїть юнак і тримає дзеркало. До речі, бронзові дзеркала були зручними і доволі точними. У техніці досі використовуються металеві дзеркала як більш точні. Перші скляні з’явилися у Венеції аж у XIV столітті.

«Кожна епоха дає свій неповторний стиль прикрас. Для скіфського стилю характерні зображення тварин, так званий «звіриний стиль», — розповідає Марина Стрельник. — Звідки взявся цей стиль? Зараз остаточно підтверджено, що він прийшов зі Сходу, вже сформований. А тут, серед місцевого населення, поряд із грецькими містами він трансформувався від ранніх динамічних зображень до більш стилізованих і таких, як на пекторалі, що створена у IV столітті до нової ери. На нашій території були античні міста Північного Причорномор’я. Греки привезли з собою власнi звичаї, прикраси — те, що було поширено в метрополії. Звичайно, вони поділилися цими культурними надбаннями з племенами, що мешкали навколо. Скотарі рідко самі виготовляли прикраси, вони більше купували. Але на їхнє замовлення виготовляли греки. Дуже багато прикрас грецькі майстри робили для скіфських владик. В Ольвії знайдено формочки, з яких відливали прикраси для скіфів».

Мода на дукачі

Добу Київської Русі представляють на виставці колти з давніми символами, рясна, намиста. Тогочасний Київ був найвизначнішим центром ювелірної майстерності. Столичні вишукані прикраси з емаллю, де чергувалися біла, червона, зелена барви, хрести–енколпіони славилися на всю державу. Центром виготовлення виробів із шиферу був Овруч, де було єдине в державі родовище цього матеріалу. І вже звідти матеріал, а подекуди готові вироби везли по всій країні. Пізніше, після навали орди, центри ювелірного мистецтва перенесли до Західної України, у Галицько–Волинське князівство.

Гетьманщина славилася сережками, дукачами і красиво оздобленими хрестами. «Звичай носити монети як прикраси йде з прадавніх часів, — пояснює археолог Марина Стрельник. — Ось, в одному зі скарбів, арабські монети дирхеми, до яких припаяні «вушка». Їх носили у складі намист тисячу років тому». Пані Марина розповідає, що на виставці представлені прикраси, створені або знайдені на теренах України. «Як і сьогодні, стародавні мешканці наших теренів не були ізольовані від світу. Жінкам подобалися імпортні парфуми, косметика, прикраси. На нашу територію їх завозили і з близьких, і з далеких країн. Ці речі можуть багато розповісти не лише про те, як себе прикрашали тоді люди, але і про зв’язки, уподобання, стилі, моду, впливи». Українські красуні мали прикраси, якими пишалися модниці на території всієї Європи. До українських міст завозили також прикраси з території нинішньої Росії, утім популярними і модними у нас були свої типи прикрас. Жінки вищих прошарків суспільства керувалися західними зразками, а для міщанок та селянок прикраси виготовляли місцеві майстри.

Детективи зі скарбами

Кожна знахідка має свою історію. Ось лебединський скарб, знайдений 1996 року на кладовищі у місті Лебедин на Сумщині. Шестеро чоловіків копали могилу і наткнулися на горщик із трьома тисячами золотих і срібних виробів. За законом, вони мали здати знайдене дер­жаві й отримати 25 відсотків. Утім чоловіки поділили скарб між собою. Один iз них на радощах обміняв якусь золоту річ на сулію самогону і на цьому попався. Коштовності в чоловіків забрали й передали до музею. Виявилося, що там переважно вироби кінця ХІХ — початку ХХ століття, траплялися й монети радянських часів до 1931 року. Місцеві мешканці розповіли, що ці речі позабирали в селян чекісти, але потім не змогли поділитися між собою: один заховав, другий його вбив, потім убили того другого...

А ось карапишiвський скарб — близько 500 дукачів із царських срібних монет. Дівчата залюбки купували такі дукачі для прикрас. Скарб у селі Карапиші знайшли у 1951 році. Викликали міліцію, склали акт. Інший скарб, цвіклівський — пізнього Трипілля — знайшли у 1961 році у Цвіклівцях на Поділлі під час видобутку каменю. З невеличкого горщика посипалися зуби, кістки, мідні намистини. Місцеві жителі поділили добро між собою. Дізнавшись про знахідку, в село виїхала дослідниця трипільської культури археолог Тамара Мовша. Частину мідних речей і кістяних прикрас їй удалося зібрати, і тепер їх можна побачити в музеях Києва і Кам’янця–Подільського.

У кудрявського скарбу також цікава історія. Улітку 1986–го, після Чорнобильської аварії, у Києві було не до скарбів. Однак біля голографічної майстерні історичного музею прорвало трубу, майстрів не вдалося запросити — повтікали з міста. Довелося археологам копати самим. Тільки–но взялися за лопати — натрапили на горщик із золотими та срібними виробами. Реставратори «проявили» з них чудові скроневі кільця, колти, рясна і золоте намисто.

Стародавні й сучасні прикраси в Музеї історії експонуватимуться до кінця року. Тисячолітні намиста й сережки захоплюють не лише подихом історії, а й красою та майстерністю. Не одна красуня, певно, мріє про такі оздоби. Утім археолог Марина Стрельник не радить приміряти на себе щось із музейних вітрин: «Прикрасу, яка походить iз могили чи скарбу, я б не стала одягати. Історія цих речей не зав­ж­ди світла і радісна: часто це добро награбоване. А от прикраси, виготовлені сучасним ювеліром за стародавнім зразком, носила б із приємністю».