Нестримне сонце і тропічні зливи, Карибське море, що приносить щедрі улови і — без попередження — безжальні урагани, ритми звабливої румби, яка розпалює почуття незгірш за солодкавий присмак рому і міцний аромат гаванської сигари... Художнику, який замислив портрет Куби, всі карти в руки. До звичної палітри фарб можна додавати скільки завгодно відтінків, але каскад вражень вийде правдивий лише за однієї умови: якщо на загальному полотні, поряд із барвами революції і свободи (свободи, яку ще треба зрозуміти), не загубляться кольори звичайної людської радості й надії.

Пам’ятаєте у Цвейга: віденський парк розваг Пратер? Туристи, щоб поглянути на австрійську столицю зі 100–літнього оглядового колеса, що вважається однією з візитівок міста, вишиковуються у чергу. Ми дивилися на Відень з висоти понад 60 метрів в останній день. І вже впізнавали багато куполів, шпилів, обриси вуличок і площ... І повертатися додому зовсім не хотілося.

«Побути в Іспанії і не відвідати кориду — несерйозно», — переконував супутник. Здається, це був єдиний випадок, коли мене вмовляли «дегустувати» традицію країни, яку хочеш пізнати. Збагнути, чому в цивілізованій Європі, з технологіями і свідомістю XXI століття, до цього часу смакують насильство, прикриваючись грою в майстерність, — важкувато. Чужі муки, кров і смерть можуть викликати захват тільки в садиста, — подумала я. І... купила квиток на бій із биками. «Побачу першу кров і піду», — пообіцяла собі. І — залишилася до кінця.

Синьо–жовті кольори національного прапора на сліпучо–білому тлі гірських льодовиків та вічних снігів виглядають справді вражаюче. Та, мабуть, не багатьом українцям вдавалося відчути приплив патріотизму від такого видовища чи не на всіх найвищих вершинах світу. Юрій Кравчук, радіожурналіст із районного містечка Костопіль, що на Рівненщині, — один із тих українських альпіністів, хто брав участь у всіх сходженнях за програмою «Прапор України — на вершинах світу». За цей час українська команда підкорила Монблан в Альпах та Ельбрус на Кавказі, вершини Кіліманджаро в Африці та Аконкагуа в Південній Америці, австралійську гору Косцюшко та Фут–Стул у Новій Зеландії. Цьогоріч українці встановили прапор на головній вершині Північної Америки — горі Мак–Кінлів в приполярній Алясці.
Українським альпіністам залишилося здолати ще дві вершини світу — пік Вінсон в Антарктиді та, звісно ж, славнозвісний Еверест у Азії.

Цьогоріч любителі мандрувати вперше заздрять «домосідам», які в затишній атмосфері «топчуть» олів’є перед телевізором на рідному дивані й п’ють вітчизняне ігристе — навіть під час кризи на таку забаву грошей точно вистачить.

Як неоднозначно все в цьому світі... Є країни–гіганти, як Індія і Китай, і держави–карлики — такі мікроскопічні, що їхнє місце на карті позначено з допомогою цифр. Хоча це ніяк не пригнічує політичних прав і свобод «малюків». Взяти Андорру — країна з населенням 67 тисяч чоловік і площею, що не перевищує п’яти сотень квадратних кілометрів. А має свій прапор, герб, гімн і Конституцію, а також власне представництво в ООН. Щоправда, серед інших європейських «крихіток» Андорру можна вважати лідером — і Сан–Марино, і Ліхтенштейн, й інші «малюки» поступаються їй розміром. Але однаково — вона маленька і зворушлива. Як ялинкова прикраса у формі будиночка на тлі гори в оточенні сосен. Зніми її з новорічного дерева чи то пак глобуса — і враження від світу втратить свою повноту і розмаїття.

У туристичній галузі піар — чи не найголовніше: чим більше людей розповідатимуть іншим людям про неймовірні замки, каньйони, ландшафти, незвичайний пісок чи химерні дерева, чим більше інтелектуальних нашарувань накладеться на те чи інше місце, тим популярнішим воно буде в людській свідомості. Скажімо, екскурсія в туніський Карфаген з точки зору подивитися — нецікава взагалі. Як сказав Катон–старший, «Карфаген має бути зруйнований», так римляни і зробили. І сіллю руїни потрусили, щоб земля не родила. Від пунічного Карфагена тільки місце торгового порту збереглося, а від римського — частина терм. Але могутня міфологія, художній образ Карфагена творить дива.

Вузькоколійку «Антонівка–Зарічне», яка з’єднує Володимирецький та Зарічненський райони Рівненської області, почали будувати в 1905 році. Призначена вона була для перевезення лісу та сільськогосподарської продукції. У Першу світову війну по ній доставляли боєприпаси до укріплень Третьої ударної армії, що розміщувалися понад річками Стир і Прип’ять. Діяла вона і за панування Польщі. Під час Другої світової війни колію було зруйновано, але, оцінивши її стратегічне значення, у післявоєнні роки вузькоколійку відремонтували і використовували для лісозаготівельних потреб. У зв’язку з відсутністю доріг у поліській глибинці залізницю почали використовувати й для пасажирських перевезень. Перший пасажирський поїздок було пущено у 1955 році й доїжджав він із Антонівки до села Локниці, і лише в 1962 році залізничну колію дотягли до Зарічного. Знадобилося ще п’ять років, щоб по найдовшій у Європі діючій вузькоколійці почали бігати пасажирські вагони за графіком.

Дивне це захоплення — спортивне орієнтування. Гармонійне поєднання розумової і фізичної вправності під час бігу в лісовій чи парковій місцевості з картою і компасом роблять його не схожим ні на яке інше. Наші бувалі спортсмени і туристи, які колись оббігали чимало лісів і урочищ СРСР, окрім численних стартів у себе вдома, уподобали ще й поїздки за кордон на міжнародні змагання... Тепер, позмагавшись, скажімо, у скандинавських лісах, українські орієнтувальники збирають там гриби і ягоди, до яких місцевим жителям чомусь немає ніякого діла. При цьому ще й медалі завойовують...

«Кожен Божий день у календарі — день якогось святого, а це означає, що фієста не припиняється, а лише з одного іспанського містечка перетікає до другого», — вражено писав про іспанців англійський письменник Дрю Лоней. Коли ми зупинилися неподалік Барселони, нам теж здалося, що потрапили на свято, яке «завжди буде з нами». Однак досить швидко переконалися, що Каталонія — не просто географічна назва, а батьківщина народу, який прагне свого визнання у світі. І обожнювання каталонцями фієсти, мабуть, — одна з небагатьох рис, яка пов’язує їх з іспанцями. А столиця автономії Барселона — єдине місто в світі, яке має сім пам’ятників, занесених у списки ЮНЕСКО за класом «зеро».