Народний депутат Володимир Ландик — фігура в луганському політикумі неоднозначна. Рідний брат очільника донецької компанії «Норд» Валентина Ландика, він і сам є типово «донецьким». Не лише за партійною приналежністю, а й, скажемо так, психологічно. Наприклад, це проявляється в його агресивній манері ведення бізнесу, особливо на етапі «первинного накопичення капіталу». Але все ж таки це бізнес — на відміну від рейдерства, яке практикували місцеві «комсомольці», дорвавшись до адміністративної влади в регіоні за сприяння Леоніда Кучми.
Володимир Іванович може вважатися медіа­магнатом обласного масштабу — він контролює один із трьох загальнообласних телеканалів, FMстанцію, обласну газету і сайт. Але (знову це «але») навіть під час двох останніх виборчих кампаній у його студії нерідко з’являлися представники інших партій, у тому числі «помаранчевого» забарвлення, а в газеті можна було навіть зустріти публікації з критикою на адресу «регіоналів». У розмові з кореспондентом «УМ» засновник і колишній лідер Луганської обласної організації Партії регіонів і сам вельми дошкульно висловлюється про деяких «синіх». Ми почали інтерв’ю із запитання про «з’їзд сепаратистів­2» у Сіверськодонецьку, що відбудеться в лютому.

«Українські слухачі — не французькі. Не японські й поготів», — такий висновок спадає на думку, щойно дізнаєшся про черговий успіх за кордоном музикантів Національної філармонії України. Про це та про найближчі гастролі — розмова з Миколою Дядюрою.

Навколо запланованого на лютий сепаратистського збіговиська в Сіверськодонецьку точиться навіть не війна, а якась дитяча «войнушка». Як уже повідомляла «УМ», сесія Сіверськодонецької міськради своїм рішенням так «упорядкувала» використання знаменитого Льодового палацу спорту «та інших культурних закладів, котрі є об’єктами комунальної власності територіальної громади», що проводити в них політично забарвлені заходи деюре стає неможливо. Але організатори «СС2» (російською «северодонецкий съезд­2»), схоже, керуються принципом: «Якщо заборонено, але дуже кортить, то можна!».

28 січня Білий дім визнав, що великий американський шпигунський супутник вийшов з–під контролю: космічний апарат не зміг втриматися на заданій траєкторії і зійшов з орбіти внаслідок відмови в роботі силової та енергетичної установок. Існує велика ймовірність, що наприкінці лютого чи на початку березня залишки супутника впадуть на Землю, застерігають фахівці, причому наразі невідомо, в якому місці, передає «Ассошіейтед пресс». Найгірше те, що подібні супутники мають на борту різні небезпечні субстанції, наприклад, радіоактивні матеріали та токсичне пальне. У даному випадку, за непідтвердженими даними, які переповідає впливова газета «Нью–Йорк Таймс», йдеться про плутоній–238.

Декілька останніх днів Миколаїв жив у шоці: до міліціонерів потрапив відео­запис, зроблений за допомогою мобільного телефону, на якому підлітки жорстоко лупцювали дівчинку. Після тривалого побиття нелюди кинули на неї бетонну брилу, що дало підстави говорити про смерть дитини. Новина миттєво облетіла шкільні заклади Миколаєва, а правоохоронці почали перевіряти вилучене відео.

Інофрмації, яку суспільство отримало після робочої поїздки секретаря РНБО Раїси Богатирьової до Москви, де вона готувала візит Президента України, вкрай мало. Зі слів Богатирьової поки не ясно, чи обговорюватимуть президенти питання поставок газу в Україну. Не ясно, чи буде підписано угоду про співпрацю двох держав на поточний рік («Угода буде підписана по завершенні засідання міждержавної комісії Ющенко—Путін, якщо в ході її роботи не виникнуть якісь зміни»). І взагалі неприємною інтригою зависло питання: чи «допустять» обидві сторони до участі в засіданні комісії Прем’єр­міністра Юлію Тимошенко? «Участь Прем’єра… буде визначена напередодні 12 лютого», — цитує секретаря РНБО «Українська правда». Сумнів цей видається дивним, особливо з огляду на те, що Тимошенко «по чину» мусить брати участь у таких переговорах, а також на те, що вона входить до оновленого складу міждержавної комісії, про що свідчить недавній президентський указ.

Перипетії навколо останніх подій у виправно–трудовій колонії №124, що розташована в Кіровському районі Донецька, нагадували гостросюжетний детектив. За версією відомого адвоката Сергія Салова, спершу до нього по допомогу звернулася мешканка Луганщини Людмила К., яка є представником засудженого Олександра Л. За її даними, минулого четверга о 17–й годині кілька засуджених мали здійснити акт самогубства. Аби перевірити цю інформацію, адвокат прибув до колонії, і о 17.30 йому на мобільний зателефонував(?) уже сам Олександр Л. За його словами, на знак протесту проти побиття їх співробітниками адміністрації колонії він та ще двоє засуджених розпороли собі животи металевими прутами...

Ірину Вишеславську–Макарову важко назвати українським живописцем, адже більшу час­тину часу проводить у Європі. Її картини зберігаються у 29 музеях світу, хоча художниця народилася у Києві, закінчила Київський художній інститут і «на 40 відсотків» мешкає в Україні. До 24 лютого у Національному художньому музеї України проходить її виставка «Мандри у просторі часу».

Ви знаєте, чим займаються сучасні українські філософи? Я теж не знаю. Спеціальність така ніби є, дипломи видають, інститути і кафедри функціонують, а якогось більш–менш помітного масиву сучасної філософії — катма. Чи то мислення перетворилося на найменш потрібний суспільству продукт, чи то культурні та політичні процеси у нас настільки аномальні, що фаховому філософу доводиться лише безпорадно плямкати ротом.

У ці зимові дні 90 років тому, після затримки під Крутами, Київ окупували російські більшовики. Столицю УНР муравйовці буквально затопили у крові тисяч городян, було вбито і Київського митрополита Володимира. Маловідомий факт: 9 лютого (27 січня за старим стилем) 1918 року в столиці загинули відомі українські генерали Яків Гандзюк та Яків Сафонов. Знаючи про наближення більшовиків до Києва, вони поспішали сюди, щоб отримати вказівки від керівництва Центральної Ради й узяти участь в обороні столиці. Але не знали, що цієї ж ночі урядовці УНР у паніці втекли з Києва, кинувши армію напризволяще. Заметільного ранку за шість кілометрів від столиці генеральське авто стало легкою здобиччю кулеметної застави більшовиків. «Братва, до нас генерали–мазепинці потрапили!» — радісно вигукували балтійські матроси. Вже підвечір генерали Гандзюк та Сафонов мужньо прийняли смерть...
Порівняно з боєм студентів під Крутами, цей епізод українсько–більшовицької війни 1917—1921 рр. фактично залишається білою плямою історії, а кілька публікацій істориків та відомих колекціонерів у пресі, які досліджували останній день генералів та долю їхніх нащадків, — не дає загальної картини, громадськості й досі мало що про це відомо. «Україна молода» вдячна прес–центру УСБУ в місті Києві за надання узагальнюючого матеріалу Олега Шевченка про останній день генералів УНР і їхнє незаслужене забуття сьогодні. Співробітник СБУ при підготовці статті враховував не лише розвідки окремих дослідників та нащадків героїв, а й цікаві архівні документи.