У Словаччині є одна романтична культурна традиція — освячувати нові книжки і навіть компакт–диски. Якщо видавництво презентує роман про кохання, його поливають (освячують) шампанським, якщо про війну — посипають гільзами, і так, відповідно до теми, знаходиться «свята вода». Книги української дослідниці Голодомору Валентини Борисенко «Свіча пам’яті», її аспірантки Олесі Стасюк «Деформація культури в роки Голодомору» та збірник матеріалів міжнародної наукової конференції до 75–х роковин Голодомору в Україні (Пряшів, 23 листопада 2007 року) в посольстві України в Словацькій Республіці освячували зерном. Символ більш ніж промовистий.

Нещодавно парафіяни православної церкви у райцентрі Балта, що на Одещині, стали свідками того, що безпосередньо в будівлі храму ночують ченці УПЦ московського патріархату. А від «церковників» із подивом почули, що «ніде поки що відрядженим ченцям жити — от і ночують там, де церковне начальство поселило». Проте, як повідомив «УМ» Сергій Мартинюк, отаман Балтського міського осередку Українського козацтва, невдовзі під монастир переобладнають будівлю місцевого військового шпиталю. «Тоді й поселяться в кімнатах, що стануть келіями, не лише перших десятеро прибулих, а й ще близько 70 російських ченців, яких готуються відрядити на Одещину з Курської губернії», — стверджує пан Мартинюк.

Перші солом’яні плетінки маленькій Світлані Пісковій показала бабуся. Працювати з соломою було легко і цікаво, тож незабаром дівчинка плела не гірше старенької. Але про майбутню професію ремісниці тоді не йшлося, і Світлана почала працювати в місцевому Будинку культури за іншим фахом. Проте сонячна солома просто таки переслідувала жінку — її просили зробити ту чи іншу прикрасу, показували нові види плетіння.

З часом майстриня зрозуміла: солома — це її життя . Почала їздити на зустрічі і семінари ремісників, вчитися. Сьогодні Світлана використовує більшість поширених в Україні видів плетінок, плете оригінальні вироби, дечого вже може навчити сама. Її роботи є в усіх куточках України, в багатьох країнах світу.

Світлана дуже полюбляє рідне село — Нову Прагу, що на Кіровоградщині. Може, саме звідси у неї уміння бачити і відтворювати елементи природи. Троянди, маки, лілеї, гвоздики в її солом’яних віночках виглядають так, ніби їх створила сама природа.

Одна гривня двадцять копійок — саме стільки коштує проїзд між станціями «Яблунька» та «Вишенька» Київської дитячої залізці. Ціна символічна у порівнянні з дитячими атракціонами, а малюки в захваті, для багатьох це перша поїздка у потязі, тому два з половиною кілометри, які вони проїдуть у вагоні, запам’ятаються надовго.

«Театр у кошику» та персонально його художній керівник Ірина Волицька завжди «зловживали» мінімалізмом у сценографії. І ця особливість ніколи не претендувала на певну родзинку чи якусь творчу «витребеньку» цього театру — так «Кошик» свідомо та цілеспрямовано розширює плацдарм для духовних пошуків. Які, у свою чергу, є сенсом існування і для Ірини Волицької, і для акторів Лідії Данильчук та Романа Біля. У той час, коли інші режисери балансують на межі вимог часу та власного професійного «я», Волицька з побратимами, відкидаючи навіть натяк на якусь там кон’юнктуру, занурюється у найпотаємніші глибини людської сутності, пропонуючи свої власні відповіді на одвічні «Хто винен?» та «Що робити?». Остання прем’єра «Театру у кошику», вистава «Провина» за п’єсою сербського драматурга Небойші Ромчевича, за найголовнішу деталь декорації мала лампадку, що звисала по центру зали. Її можна було «прочитати» по–різному. Це й елемент вулиці Червоних ліхтарів, де кохання має свою ціну і своє призначення. Це і троянда, яка наче завмерла в польоті, так і не потрапивши до рук жінки, якій вона призначалася. А ще — вогник маяка, який сигналізує про небезпеку і застерігає від помилки.

Чернівецький обласний український музично–драматичний театр імені Ольги Кобилянської представив у Львівському національно–академічному українському драматичному театрі Марії Заньковецької виставу за однойменним романом письменниці Марії Матіос — «Солодка Даруся».

Сьогодні у Парижі відкриваються «Дні українського кіно». У вересні наші фільми протягом тижня показуватимуть у Польщі, тоді у Чехії, Росії, Німеччині. В Андрія Халпахчі, директора Української кінофундації, який займається організацією цих кінопоказів, часто запитують, чи будуть «Дні українського кіно» в Україні. А то іноземці ознайомляться з нашим сучасним кінематографом, а ми тільки про нього чули. Дочекалися.

Попри все, присутність українок на «Ролан Гарросі» зберігається. У першому колі жіночого парного розряду українсько–російський дует Перебийніс/Душевіна поступився парі Клейбанова/Макарова (обидві — Росія) — 5:7, 3:6, зате наша Марія Коритцева разом із чешкою Владімірою Угліровою подолала навіть бар’єр другого кола, перегравши французький тандем Лефевр/Веді, — 6:3, 4:6, 6:2. Утім у 1/8 фіналу Коритцева/Углірова (15–й номер парного посіву) були биті першим сіяним дуетом — Кара Блек/Лайзел Губер (Зімбабве/США) — 6:3, 2:6, 0:6.

Лише 141 із 218 велопрофі, котрі заявилися на 91–шу багатоденну гонку «Джиро д’Італія», витримав тритижневі перегони Апеннінським пів­островом. У підсумку переможцем однієї з трьох найпрестижніших багатоденок став іспанець Альберто Контадор.