«Коли я читала поезію інших авторів, мені завжди було цікаво, а як би вони її озвучили, з якими наголосами і відчуттями. Мій саунд–продюсер Олександр Потьомкін запропонував озвучити свої вірші — знав, що я про це давно мрію. Ми тоді працювали над акустичним проектом, який складається з двох СD під спільною назвою «Глибокий колодязь» — солоспівів «Миро», записаних у різних куточках України, і альбому народних пісень у сучасній обробці «Пливе човен». У продажу вони з’являться у серпні–вересні. Коли зупинилися на заводі «Масандра», Олександр відразу відчув, що там саме та енергетика, під яку піде начитування віршів», — каже Ірина Шинкарук на презентації диска у книгарні «Є».

Право носити краповий берет кожен боєць ВВ здобуває буквально потом i кров’ю. Це не просто головний убір, а відзнака найвищої кваліфікації бійця спецпідрозділу. Як правило, ця традиція має найміцніші корені саме у Внутрішніх військах України, Росії i Білорусі. Але останнім часом «краповики» стали з’являтися й у інших спецпідрозділах МВС.

Спеціальних досліджень не проводив, але є в мене така підозра, що більшість населення найсхіднішої області України просто не здогадується про існування Української греко–католицької церкви. А серед тих, хто щось таке чув про неї, мало хто повірить, що на луганських теренах діють повноцінні парафії УГКЦ. І зовсім мало тих, кому відомо, що історія луганських греко–католиків починається зовсім не з 1991 року, і не з 1992–го (коли офіційно було зареєстровано місцеву парафію), а років на 30 раніше.

Тернопільське міське управління освіти дотримало обіцянки і знайшло кошти на проведення конкурсу «Найкращий вишиваний випускний костюм». За результатами відбіркового туру, в ході якого члени журі детально цікавилися історією кожного представленого вбрання, було виявлено, що лише 59 юнаків та дівчат насмілились відгукнутися на заклик педагогів відсвяткувати прощання зі школою не у звичних костюмах та сукнях, а в національних строях. До речі, участь у конкурсі випускних вишиванок мають право брати також батьки випускників та їхні вчителі.

Коли два роки тому Валентина Руденко — відомий режисер, людина, яка стояла біля витоків телеканалу «1+1», а на той час уже успішний піар–менеджер величезного російського медіа–холдингу «СТС» перейшла на роботу в секретаріат Президента України, багатьох її колег це здивувало. Інші логічно припустили, що на новій роботі Руденко займатиметься формуванням іміджу, а по суті — тим самим піаром Президента Віктора Ющенка, адже вона очолила навмисне створену комунікаційну службу СП. Однак згодом цю структуру було розформовано, а сама Валентина Степанівна, яка нині обіймає посаду радника глави держави, запевняє, що у владі піар просто недоречний — тут інші методи й цілі. При цьому робота в інформаційному напрямі у секретаріаті кипить і відзначається неабиякою напруженістю.

Позавчора, коли «УМ» розмовляла з Валентиною Руденко в її скромному кабінеті на Банковій, саме записували телевізійне звернення Президента до народу з нагоди Дня Конституції. Зйомки відбувалися надворі, і, як навмисне, у найвідповідальнішу мить почався дощ. «Ми так молилися, щоб він припинився, що небо нас почуло», — констатувала пані Валентина вже після того, як зітхнула з полегшенням. Але відпочити не вдалося — нашу розмову постійно переривали телефонні дзвінки. Депутати від «Народної самооборони» звинуватили голову СП Віктора Балогу у використанні службового авіатранспорту в особистих цілях, і Валентині Степанівні постійно доводилося комусь нагадувати: «У відповідь на такі закиди говорити треба тільки правду — ми ж знаємо, що Балога завжди в таких випадках за все платить»...

У середу вранці оперативно–чергова служба Донецького прикордонного загону почула сигнал біди, що передавало російське судно «Волго–Дон 5016» у російський же порт Єйськ. На борту «Волго–Дона» було 14 російських моряків і 4,5 тисячі тонн комкової сірки, яку вони везли з порту Астрахань до порту Кавказ. До бідуючих вирушили катери дивізіону морської охорони, які у той час чергували в акваторії Азовського моря. Російське судно «знайшлося» на відстані приблизно 35 морських миль від порту Маріуполь і за 25 морських миль від рідного берега. Виявилося, що росіяни рухалися поза рекомендованим курсом, відтак зіткнулися із затопленою баржею, внаслідок чого «Волго–Дон 5016» отримав пробоїну, від якої затопило два носових відсіки. Судно зависло над затопленою баржею і накренилося на правий борт, ризикуючи з хвилини на хвилину і зовсім піти на дно.

Із командувачем ВВ Олександром Кіхтенком нагода поспілкуватися випала під час завершальної фази змагань серед спецназівців Внутрішніх військ на право носити краповий берет. Тоді як професіоналізм бійців лише зростає, самі війська немов би «зависли» на роздоріжжі: на законодавчому рівні, волею парламентаріїв, вони так і не стали Національною гвардією. І ця історія про «гвардійців Президента» триває вже більше трьох років. Натомість здатність ВВ виконувати сучасні завдання з охорони правопорядку відзначають європейські колеги — жандарми Франції та карабінери Італії. А генерал Кіхтенко запевняє, що забезпечити порядок на матчах футбольної першості Європи, що проходитиме у 2012 році в Україні і Польщі, його підлеглі готові хоч зараз. Поки що ж бійці ВВ традиційно їдуть на море — забезпечувати спокій тих, хто відпочиває. Про все це
в бліц–інтерв’ю «Україні молодій».

Луганський скульптор Ми­кола Шматько претензійно називає себе «королем мармуру». Попри свій вік — у серпні йому виповнюється 65, Шматько не втрачає надії домогтися визнання в української влади. Черговий крок на цьому шляху — вирізьблена в мармурі й представлена на суд публіки «Українська Аврора».

Рік тому було створено Український науковий клуб, метою якого стало об’єднання українських учених з усього світу. Адже нині в різних лабораторіях Європи, США, Канади працюють тисячі наших співгромадян, але вони ніяк не були пов’язані з Україною професійно. А проте багато з них хотіли б повернутися в Україну, якби тут були створені умови для їхньої праці. Український науковий клуб — це недержавна організація, що має на меті об’єднання українських науковців для сприяння реорганізації наукової сфери так, щоб фундаментальні наукові дослідження в нашій країні досягли світового рівня, а вся система функціонування, фінансування, регулювання галузі працювала ефективно, орієнтуючись на кращі зразки та практики. Відсутність орієнтації досліджень на вагомі результати призвели до зубожіння галузі в цілому, до втрати привабливості наукової та викладацької кар’єри та до втрати країною критичної маси висококваліфікованого прошарку спеціалістів. Хто як не активні свідомі вчені можуть запропонувати вихід із кризової ситуації? Хто може виважено порадити, які наукові заклади нам потрібні? За яких умов можна повернути хоча б частину кращих українських вчених? Чи може Україна стати в один ряд із провідними країнами в галузі фундаментальної науки або бути лідером в біомедичній технології чи радіофізиці? З цими запитаннями «УМ» звернулася до президента Українського наукового клубу, професора, голови відділу клітинної мембранології і заступника директора Інституту фізіології ім. О.О.Богомольця НАН України Олега Кришталя.