Від епідемії і страху, нагнаного нею, більшість українців уже стомилися. Адже вдіяти все одно нічого не можна — профілактичних засобів в аптеках однак немає, від цибулі й часнику вже нудить, залишається сподіватися тільки на свій імунітет і здоровий глузд. Телефоную знайомим із Тернополя і заряджаюся їхнім оптимізмом: вони кажуть, що справді багато людей хворіє, але ж і одужує більшість. У голосах друзів не відчуваю приреченості — грип, мовляв, як грип, хіба що ускладнень більше. Це вселяє надію, що Україна відгрипує і винесе з цієї епідемії не тільки міцний імунітет, а й досвід...

Столичний мер Леонід Черновецький божиться: в Києві не зареєстровано жодного випадку захворювання на грип, навіть епідемічного порогу захворювання на ГРВІ не досягнуто. За даними КМДА, до лікарів зі скаргами на застуду та ГРВІ звернулося понад 5 тисяч осіб, але серед госпіталізованих, мовляв, немає хворих, які б потребували інтенсивної терапії чи реанімації.

«Грипозний день» у Верховній Раді почався зі спостереження за тим, хто дотримався «дрес–коду» і прийшов у респіраторних масках. Прямо скажемо, таких було негусто: зобов’язані відповідним розпорядженням охоронці парламенту, кілька журналістів (дехто на час перебування в кулуарах спустив маски на шию), кілька закутаних у марлю по самі вуха депутатських помічників та з півдюжини парламентаріїв. Окрім «НУНСівця» Володимира Стретовича, який напередодні закликав усіх народних обранців «подати приклад» і озброїтися масками, цей новомодний аксесуар надягли його колега по фракції Іван Стойко та БЮТівці Сергій Шевчук, Олена Боднар і Олег Ляшко. До слова, всі, окрім Стойка, — члени коаліції.

Широка громадськість знає про вугільну галузь небагато: там небезпечно, шахтарям затримують заробітну плату, роботу копалень треба негайно реформувати. Виявляється, ми не знаємо головного: «батьки» вугледобувників крадуть сотнями мільйонів гривень! Роботу гірників організовують так звані «куратори» від уряду, котрі «відмивають» гроші та вказують директорам копалень, на які рахунки вони мусять перечисляти певні суми грошей. Тож саме звідси починаються найбільші проблеми людей, котрі добувають для країни дешеве паливо, щоденно ризикуючи своїми життями.

«Усереднений українець» — це те, що починається зі школи. Прохання «не висовуватися» — щоденна трагедія тисяч школярів. «Середній» — це ж «ніякий». Чи не родом із дитинства наше доросле скраюхатство?» Цей пролог до перформенсу абсурду, представленого театральним центром Києво–Могилянської академії, — красномовне свідчення того, що відбувається з мовою у наших школах та й у державі в цілому. Ми наче живемо в Україні й наче маємо повне право говорити рідною мовою. Але спробуйте, скажімо, в Криму запитати продавця, скільки коштують його кавуни. Реакція в бідолахи буде рівнозначна запитанню, чи є життя на Марсі. А очі — ну, може, трішечки менші, ніж його товар.

Декілька днів тому на виставці–ярмарку «Арт–Київ» мистецтвознавець і куратор Олеся Авраменко приголомшила мене новиною, що робота на емалевій пластині Олександра Гнилицького коштує 50 тис. доларів, а потім остаточно добила, сказавши, що він важко хворий і потребує грошей на лікування. «Гнилицький — легенда українського монументального живопису. Його роботи є прикрасою кожної виставки. Він не може дешевше коштувати», — пояснила «УМ» Авраменко минулого четверга. А вже в неділю серце художника перестало битися. Олександр Гнилицький помер від раку шкіри. Цей страшний діагноз лікарі поставили ще чотири роки тому. Художник на хворобу не зважав, продовжував творити й активно виставлятися, але останні півроку всі сили пішли на боротьбу з нею. Учора у PinchukArtCentre прощалися з художником, після чого його тіло піддали кремації.

Конституційний суд Чехії вчора постановив, що Лісабонська угода Євросоюзу не суперечить Конституції країни. Суд не підтримав подання 17 сенаторів, у якому стверджувалося, що Лісабонська угода порушує суверенітет Чехії. Таким чином усунуто останню юридичну перешкоду для підписання президентом Чехії Вацлавом Клаусом цього документа.

У списку 265 розстріляних 3 листопада 1937 року соловецьких в’язнів Олексій Федосійович Вангенгейм значився 120–м. Це були здебільшого молоді та середнього віку люди, які ще створили б неоціненні духовні скарби. Сама присутність таких людей у суспільстві зробила б його кращим. Сьогодні їхні імена повертаються до нашої суспільної пам’яті, а разом із ними — і їхні ідеї, цінності і мрії. Ми вчимося шанувати добрі справи людей, самі лише згадки про яких свого часу вважалися злочином. Утім досі не так просто присвоїти школі ім’я замордованої на Соловках доброї людини чи повернути назву історичному селу...

Судовий процес над п’ятьма націоналістами, які зазіхнули на «священне ідолище» вітчизняних комуністів у центрі столиці — пам’ятник Леніну на Бессарабській площі, — триває вже п’ятий місяць. І суспільство навіть не чекало на швидкий фінал «роману каменя з молотком», як вітчизняна Феміда таки розродилася чимось навдивовиж результативним.

Уже більш як три місяці грального бізнесу в Україні офіційно не існує. Але азарт — безсмертний: в усіх містах України гральні заклади «перекваліфікувалися» на інтерактивні клуби, де кожен бажаючий спокійно може «покрутити» рулетку. Щоправда, тепер в інтернеті. Поки ігромани освоюють «комп’ютерні» технології, а підприємці спокійно «торгують» азартом, державні мужі думають, що робити з невмирущим гральним бізнесом далі.