Більшість подорожуючих дотримуються гарної «плюшкінської» традиції — відвідуючи якесь місто чи країну, обов'язково захопити звідти на пам'ять якийсь сувенір. Що в цьому плані може запропонувати Україна і, зокрема, Київ? Адже на День незалежності столицю заполонять десятки тисяч гостей. Тож у переддень урочистостей ми вирішили влізти в шкіру туриста і пройшлися місцями «сувенірної слави». А водночас дослідили, чим живе і дихає в Україні ця залузь.

Зараз уже майже ніхто не вірить у те, що Радянський Союз був злом. Отож не цілком зрозуміло, на біса взагалі здалася вся ота незалежність. Це слово, протягом останніх тринадцяти років послідовно й успішно компрометоване, знову потребує реабілітації. Воно вживається стосовно країн, яким на історичному шляху довелося визволятися від чужоземного панування. Тому день незалежності як національне свято існує, наприклад, у США, але не існує у Великобританії (хоч, можливо, в них теж є якийсь день незалежності — від Римської імперії). СРСР був злом, тому що блокував повноцінне існування неросійських націй: нас, українців, у світі наче не було, ми були Russians, позбавленими суб'єктності у світовій історії та політиці, до того ж співвідповідальними за всі злочини радянської системи, як, наприклад, розстріли тінейджерів у Будапешті 1956 року. Край цьому напівкоматозному станові поклала передусім чорнобильська катастрофа, внаслідок якої українські радянські люди дізналися, що в природі існує дещо, могутніше від кремлівського керівництва. Саме так почалася українська ланцюгова — в сенсі розривання ланцюгів — реакція. Це потягло за собою той визвольний переворот у масовій свідомості, котрий увінчався настільки ж масовим голосуванням за незалежність у грудні 1991 року. Її було здобуто дещо зненацька і, умовно кажучи, безкровно. А потім її було вкрадено.

Перед найближчою сесією Рівненської обласної ради постане завдання доволі для неї незвичне — депутатам потрібно буде вирішити долю двох сіл, точніше, дати дозвіл на виключення їх з карти Рівненщини. Справа в тому, що обидва села — Любанівка Млинівського та Настахівське Рокитнівського районів — протягом останніх трьох років лишалися тільки на картах, а насправді там не залишилося жодного придатного для життя будинку, немає і самих мешканців.

Отож, озирнутися на тринадцять років? Добре. Озираюсь. І, ще навіть до озирання, застуючи собою весь туманно-картатий огром минулого, чомусь спливає в пам'яті розчервоніла фізіономія сільрадівського голови — два пасемця колишуться над водянистими очима — з яким ми, журналісти з «города», що на самому початку проголошення незалежності чогось прибилися в гуляйпільську глухомань, п'ємо в порожній і темній сільраді.

Поважний професор, знаменитий голлівудський кіноактор або відомий на весь світ підприємець у спідниці — це не лише не соромно, а й дуже почесно та природно. Звісно, якщо йдеться про шотландців, а спідниця — справжній шотландський кілт. Як відомо, кожен шотландець, який себе поважає, одягає кілт щонайменше кілька разів на рік — з нагоди державних та національних свят. Причому для того, щоб продемонструвати свою вірність традиціям, картате вбрання предків зовсім не обов'язково купувати — кілти без проблем можна взяти на прокат.

У Коста-Риці і на Гаїті, в Новій Зеландії, Індії, на Тибеті, в Еквадорі і Зімбабве, в Польщі, Британії, Португалії і, звісно ж, в Україні цей чарівний швейцарський палац, що височіє шпилястою короною в горах над Монтре, знають як Гірський будинок Ко. Тільки-но сходить сніг iз Роше-де-Ней, сюди, у Західну Швейцарію, з'їжджаються гості з усього світу. З першого разу складно збагнути, що об'єднує цих людей, які, можливо досі й не здогадувалися про існування один одного, але через спілкування стають друзями навіки. Особливо, коли інтернет скасував відстані, візові обмеження і кордони.

Коли київський автобус на «Лемківську ватру» нарешті зрушив із місця, було далеко за північ. Стомлені останнім «марш-кидком» наплічників, кариматів і наметів у багажне відділення кияни помалу лаштувалися до сну. Коли раптом мiй сусіда голосно залементував: «Нарешті — їдемо на імпрезу! Хай тільки спробують почати її без нас». Такий ентузіазм сонна аудиторія не «зацінила» і на знак обурення неквапно зміряла крикуна посоловілими очима. «Та чого ви? — невгавав той — У Польщі імпрезою називають усе, де багато пива, ковбасок і музики». Народ у бусику радісно зашумів.

Кажуть, людині стільки років, на скільки вона виглядає. А місту? Схоже, іноді його вік напряму залежить від того, чи виглядають його «батьки» якийсь, хоч невеличкий, ювілей. Схожа ситуація нині в Донецьку, де на останній сесії міськради депутати підтримали пропозицію змінити на гербі міста цифри «1869», що досі означали рік заснування, на «1779». Отож обласний центр, де п'ятирічку тому солідно відзначали круглі 130 років, у останній день серпня (День міста) має всі підстави святкувати «квадратну», але не менш серйозну дату — 225 років. А через наступну шестирічку тут, мабуть, згадають про поки притримуваний у запасі 1690 рік. Тоді, у 2010-му, якраз підійде черга відзначати 320 років Донецьку.

Таке, за висловом самого ж Євгена Карташова, зобов'язання запорізький мер оприлюднив на розширеному засіданні колегії облуправління МВС. Основним було питання про дотримання конституційних прав людини в закладах тимчасового позбавлення волі. На території області функціонує два спецприймальники-розподільники і вісімнадцять ізоляторів тимчасового утримання. З'ясувалося, що деякі з них збудовані ще в 50—60-х роках минулого століття. Рекордсменом у цьому плані є ізолятор тимчасового утримання (ІТУ) Токмацького міськрайвідділу міліції: перших правопорушників тут прийняли ще у 1900 році!

Тиждень тому Леонід Данилович святкував ювілей — десять років з того дня, як його було обрано Президентом України. Найближчого понеділка у Кучми буде ще один привід, аби перехилити чарчину-другу: 19 липня 1994 року він офіційно приступив до виконання обов'язків Президента. Великому везунчикові, до всього, пощастило пробути на посаді гаранта цілих чотири «зайвих» місяці. Але в листопаді Леонід Данилович таки збере з кабінету на Банковій усі свої піджаки, книжки та сімейні фотографії і піде на відпочинок — бавити внука, пестити пухнастого собачку та далі мріяти про Марси-Місяці. Про «епоху Кучми» ще тривалий час будуть говорити, писатимуть статті й дисертації, складатимуть пісні тощо. Побіжний екскурс у президентство Кучми зробила й «УМ». Щоправда, це не хроніка правління Л. Д., а, радше, підбірка епізодів, що яскраво показали владний характер людини, яка керувала нами впродовж десяти років.