— Хіба це флаг? — гикнувши, раптом киває голова в сторону ганку. — От раньше був флаг — так то ж да! А це так... вилинялий бабський халат...
Пам'ятається, тоді таки хотілося добряче дати в кноцур господареві кабінету, але недопита пляшка і перспектива ночівлі в чистому полі стримали благородний порив. Ми порадили просто частіше міняти вицвіле жовто-блакитне полотнище, хоч «вмазаний» голова перед тим, як перейти до концертної програми, ще кілька разів загрозливо гупав кулаком по розсипаних накладних:
— Скоро, скоро вже його знімуть!
Не зняли. Ні прапор, ні, підозрюю, того сільрадівського бандерлога. Як і тисячі, десятки тисяч інших, що, помінявши один «флаг» на інший, спокійнісінько залишилися біля приводних ременів влади, наповнюючи простір звичною непродихністю і старим безвітрям. Нап'явши жовто-блакитну камуфляжну оболонку, вони вигризають соковиту м'якоть самої сутності української свободи, раз у раз, аби не було чути їхнього зосередженого хрумтіння, додаючи гучності фанфарам: «...збільшується ...покращується ...зростає». «Гей-гей!» А повітря мертвіє і вицвілі прапори безживно в'януть над нашвидкуруч підфарбованими лаштунками. І здається, що змінилося все і не змінилось нічого.
У чому причина, чия вина? Звісно, влади, комуняк, КДБ, Росії, низьких врожаїв, ящуру і золотухи. Або, взагалі, ніхто ні при чому. Бо, враховуючи якість суспільства, яке було на початку 90-х, ще й дивно, що на мапі Європи постала незалежна держава. Країна напівтонів, держава впівсили...
Така Україна мало кого зачепила, ось що. Я розумію, який вереск можуть викликати ці слова з боку деяких професійних патріотів, але, на мою думку, так воно є, і квит. Бо яка інституція з брендом українськості від часів незалежності зросла і зміцніла? — не йдеться, певна річ, про податкові адміністрації, митниці чи футбольний клуб «Шахтар». Український проект — його немає, а якщо і є, то пропонує він не шлях до Абсолюту, не трансцендентне буття, не велику альтернативу, а підвищення пенсій на десять гривень і майдан Незалежності — «застиглу музику Поплавського». От і вся яскравість. Чому так? А хтозна. Звісно, винуватий Президент. Він у нас завжди винуватий. А, може, ще масні родючі чорноземи, в які вгрузається пересічний українець, кожен у свій клаптик. Тобто вгрузання в город заміняє вгрузання в історичні сенси. Замість думок про велике ЩОСЬ думається про урожай картоплі і квашені огірочки. І так було не відучора. «Українська ідея доби визвольних змагань була у виполовілих жовто-блакитних тонах», — долинає з-за товщі часу Донцов. «У виполовілих...» І знову бурякова фізія гуляйпільського червоного феодала проступає з легкого туманцю. І моя тодішня мимохідня обтічність...
У виполовілих, бо не відбулося створення самої українськості в нормальному сенсі цього слова, бо пласти глибинного, справжнього, якого вже не є, але народного життя не поєдналися з рухом еліти, рух масовий не перетнувся з рухом інтелектуальним, натомість був «віденський бал», де напахчені «націонал-патріоти» зрослися у вальсі з лощеною партноменклатурою. Але не більше того. А «бестія», тобто тулуб української маси, як і за Адама Киселя, залишався «без голови» — якщо не брати до уваги триголову гідру клонованих Рухів. Маса звично вколювала, стиха матюкала начальство і, видихаючи алкогольні випари, розслаблено спостерігала за ходом історії. А та енергія, що таки якимось дивом вибурхнула була на поверхню, поступово пішла в пісок, вгризлась заробітчанською лопатою в грунти португальщин, залізла на риштовання європейських столиць, заплуталась між «секонд хенду» на торгових прилавках. Зрештою, навшпиньки пішла з майданів на м'які доріжки верховних рад і кабмінів.
...Вітер літа 2004-го ворушить гігантським полотнищем, загинає край, і на якусь мить стає видно фігурантів, що шикуються під тим жовто-блакиттям на парад. Влада і опозиція. Міністри і капіталісти. Гротескні гетьмани і бутафорне козацтво. Армійський камуфляж і декоративні коники. Пасемце мого сільрадівського знайомого теж тут, колишеться. «Про-свита», коротше. А над усім цим — загальнодержавні брови «шалашиком», і в набриженому лобі, ніби закодована — по рядку на зморшку — кисла фраза: «маємо те, що маємо». І плями, плями облич, тих, котрі «мають», тих, що, вважай, і раніше були — обтічних, невиразних. Заокруглених — майже як градус соціальної впевненості — до нуля (та й національний недалеко відкотився). Роздериротазівотна дійсність, як писав класик...
Кожен сприймає цю дійсність, як хоче. Хтось посилено натирає мертвотні щоки муляжу калиновим соком до свят. Хтось, відстовбурчивши пальчик, каже «фі» самій ідеї української незалежності і державності. Більшість же похмуро мовчить і чекає зарплати і Жванецького по телевізору.
Я її, таку, виполовілу, теж не люблю. Навіть коли тобі чистою українською мовою говорять, виганяючи з начальственного кабінету, обірвавши на півфразі, єхидно посміхаючись: «Успіхів вам!» А чиновниче прізвище на дверях приймальні світиться вслід расовою чистотою: «...чук Свирид Каленикович» — не проти ночі будь сказано. «Енко-єнко-венко»...
А скільки ж іще можна пригадати того «добра», котре ну ніяк не надається до сприйняття і любові — від олігархів до тролейбусних контролерів, від пильної сусідки до партійних вождиків, котрі всі регламентують тобі життя. Вже не кажучи про спеціальних людей, які слідкують, що написав тобі Лімонов, які прослуховують твої телефони і напружено прагнуть з'ясувати, якою рукою мастурбуєш: правою чи лівою. І, мабуть, які звуки видаєш в туалеті — це, напевно, їхня головна, державної ваги, задача.
Тому справді: хочеться, ставши в революційну позу (чи наступивши «на блатну педаль») відміняти державу з усіма її тельбухами — міліцією, спецслужбами, грошима — і чимдуж вдихати на повні груди повіви всесвітнього Гуляй-Поля і штату Чьяпас. Вже навіть пахне полином з присмаком коки. Але... Але, як не дивно, подібні розмови зараз кумарять чомусь ще більше, ніж давучка держава, що муляє під боки як не жеківськими калькуляторами, так «конторськими» диктофонами. Бо всі ці «відміняльні» балакання наразі — це вербальний замінник маєчки з Че Геварою і залишками «макухи» в кишені, за що навіть в райвідділ не заберуть. Маєчка гороїжиться, бо натягнута вона позверх цілком нормального буржуазного костюмчика, хитроокий власник якого просто хоче подорожче продати свій «бренд» і поскоріше відгородитися від цих грубих, кострубатих, некрасивих людей, від яких пахне потом і похмурістю...
Що ж, має право. А мені то чого? Мені звично. Я теж не люблю ту державу, яка є, якої в чомусь до непродихності забагато, а в головному — не видно під лупу. Але хіба то і є вся Україна?
Так, не завжди вдається любити цих людей, об яких щодень байдуже ковзаєш поглядом і які байдуже, спроквола ремигають тебе, але то таки мій народ. Наш. Іншого нема.
Я відчував і відчуваю себе його часткою — з випаданнями у затіння зневір, в гріхи, в чади і блуди. А ще — з мрією про горні висоти. Не споловілі, а наповнені сліпучою сонцеблакиттю. Яка, зрештою, перейде й на наш прапор. В свята і в будні. Сповна.
Думками про Батьківщину і «Батьківщину-13» ви можете поділитися на форумі інтернет-версії «УМ», поштою або за електронною адресою Олени Зварич [email protected].
З телефонних дзвінків, листів та усних відгуків, що надійшли услід проектові «Батьківщина-13», ми зрозуміли, що зробили одну помилку — не представили авторів, які, нам здавалося, представлення не потребують. Тому — вдивіться ще раз у ці обличчя: >>
Кiлька тижнiв тому у Варшавi менi пощастило переглянути ретроспективу польської кiнокласики — вiд Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссi до Казiмєжа Кутца, якого, iз соромом мушу зiзнатися, до того не знав i який, може, саме тому справив на мене найсильнiше враження. Його фiльм пiд назвою «Смерть як окраєць хлiба» (1994) — невибаглива, майже документальна розповiдь про кiлька грудневих днiв 1981 року на однiй iз шахт пiд Катовiце, де розiгралась — не вперше i не востаннє — одвiчна екзистенцiйна драма мiж правдою й силою, вiрою i цинiзмом, людською гiднiстю i брутальним насильством. >>
Зараз уже майже ніхто не вірить у те, що Радянський Союз був злом. Отож не цілком зрозуміло, на біса взагалі здалася вся ота незалежність. Це слово, протягом останніх тринадцяти років послідовно й успішно компрометоване, знову потребує реабілітації. Воно вживається стосовно країн, яким на історичному шляху довелося визволятися від чужоземного панування. Тому день незалежності як національне свято існує, наприклад, у США, але не існує у Великобританії (хоч, можливо, в них теж є якийсь день незалежності — від Римської імперії). СРСР був злом, тому що блокував повноцінне існування неросійських націй: нас, українців, у світі наче не було, ми були Russians, позбавленими суб'єктності у світовій історії та політиці, до того ж співвідповідальними за всі злочини радянської системи, як, наприклад, розстріли тінейджерів у Будапешті 1956 року. Край цьому напівкоматозному станові поклала передусім чорнобильська катастрофа, внаслідок якої українські радянські люди дізналися, що в природі існує дещо, могутніше від кремлівського керівництва. Саме так почалася українська ланцюгова — в сенсі розривання ланцюгів — реакція. Це потягло за собою той визвольний переворот у масовій свідомості, котрий увінчався настільки ж масовим голосуванням за незалежність у грудні 1991 року. Її було здобуто дещо зненацька і, умовно кажучи, безкровно. А потім її було вкрадено. >>
Тринадцять років — це вік пубертатний, перехідний, вік, коли грають гормони, вилазять прищі й хочеться невідомо чого. Коли починають рости вуса й грубішає голос, — це якщо ти хлопчик, або якщо ти дівчинка, тоді ростуть не вуса, а дещо інше. Одразу постає питання: а хто ж тоді вона, Україна — хлопчик чи дівчинка? Судячи з імені жіночого роду і з тієї символічної особини, що зіп'ялась на колону посеред головної столичної площі, вона таки дівчинка. Ну, може, зовсім трішки хлопчик, інколи, вкрай рідко. Значно рідше, аніж хотілося б. >>
Нещодавно в Парижі один мій добрий знайомий сказав: «Знаєш, на Заході головна проблема в сприйнятті України полягає в тому, що за назвою «Україна» ховається не країна, а територія. Територія, що лежить між Польщею і Росією». >>
Я вже була автором кількох досі ще недрукованих відвертих сповідальних есеїв, коли надійшло замовлення написати текст про те, чим для мене є моя Батьківщина. З приводу 13-ї річниці незалежності України. Зрештою, все пишеться якщо не на замовлення, то з приводу. Xіба що приводом, зазвичай, стає не загальновідома дата, а твої особисті обставини. Як виявилося, спроба розібратися, чим, власне, є для тебе твоя земля, призводить чи не до глибших і заплутаніших блукань підвалинами твого єства, ніж коли гранично щиро пишеш про те, чим є для тебе батьки, діти, кохання, творчість. А коли намагаєшся відшукати все те, що пов'язує тебе із твоєю вітчизною, мабуть, найважче знайти саме ту риторику, коли все це не буде ні банальним, ні фальшивим, ні епатажним. >>
