Після авіакатастрофи під Смоленськом минув місяць, а офіційних результатів розслідування цієї трагедії досі немає. Із 6 травня в Москві перебувають міністр внутрішніх справ Польщі Єжи Міллер, генпрокурор Анджей Серемет та головний військовий прокурор Кшиштоф Парульський, які намагаються вплинути на російську сторону, щоб вона прискорила передачу у Варшаву слідчих матеріалів та записів «чорних скриньок» із президентського Ту–154.
Сьогодні світ відзначає 170–річчя з дня народження Петра Чайковського, всесвітньо відомого композитора українського походження, що жив за часів Російської імперії. Незважаючи на те, що Петро Ілліч народився в російській глибинці, жив і працював у Санкт–Петербурзі та Москві, його музична діяльність була тісно пов’язана з батьківською землею. Тут влітку жила його родина (у Петра Ілліча не було дітей, тому він віддавав свою любов сестрам, братам і племінникам), тут його надихала давня українська культура.
Із 6 травня в українському прокаті стартує один із найочікуваніших фільмів 2010 року: російська картина «Як я провів цього літа» режисера Олексія Попогребського. Такі фільми рідко показують у кінотеатрах, адже в ньому немає екшену і він не претендує на шалені касові збори через участь у проекті розкручених зірок. Проте ця двогодинна драма не потребує дутої розкрутки: лейбл якості на ньому поставив останній Міжнародний кінофестиваль у Берліні, де фільм здобув три «Срібні ведмеді» (за найкраще виконання чоловічих ролей — Григорію Добригіну, Сергію Пускепалісу, та за «видатний внесок у кіномистецтво» — оператору Павлу Костомарову).
Сім років судової тяганини і громадських протестів не стали перешкодою для спритних підприємців. ТзОВ «Компанія «БІ–ОІЛ Нафта» місце для побудови автозаправки підшукала не надто доречне — на кладовищі. Але ж вигідне, бо ніхто інший там будуватися не прагнув. Практика бульдозерного присипання «попелом забуття» кладовищ діяла упродовж усього існування Країни рад. Єврейські ж кладовища навіть зникли з післявоєнних перспективних карт міст. Нацисти «очистили» простір від людей єврейської національності, комуністи «чистили» територію вже від самої пам’яті. Нині ж дорогу, якою виїжджають автомобілі з нової коломийської заправки, проклали через братню могилу розстріляних у роки Голокосту. «Якби єврейська громада Коломиї була жива, вона захистила б своє кладовище», — переконаний відомий діяч українсько–єврейського порозуміння, львів’янин, директор Представництва Американського об’єднання комітетів для євреїв колишнього СРСР Мейлах Шейхет. Утім і українська громадськість готова захищати занедбаний єврейський цвинтар. Хоча голос суспільства заледве доходить до влади. На прикладі недбальства щодо єврейської спадщини стають зрозумілішими причини руйнації і власне українського історико–культурного надбання...
Отримати власну зірку на Алеї слави — висока честь для будь–якого працівника «фабрики зірок». Трапляється так, що визначні й ощасливлені безліччю премій актори удостоюються цього прижиттєвого пам’ятника на Голлівудському бульварі вже аж на пенсії. Актрисі телесеріалів Джулії Луїс–Дрейфус пощастило більше: їй іще немає й 50, а іменна зірка на алеї вже сяє. Щоправда, радість від такої приємності Джулії дещо попсували. Коли актриса прийшла на церемонію відкриття, то виявила, що її ім’я на «меморіальному світилі» написане одразу з двома помилками!
Це старе фото датоване 1929 роком. На ньому сфотографовані мої дід Микола й баба Марія (крайня праворуч) Стригуни, котрі жили в селі Самгородок Смілянського району Черкаської області. Молоді, закохані, щасливі, із донькою–первістком на руках, у яких попереду все життя, вони дивляться в камеру фотооб’єктива й не відають, що доля складеться не так, як мріється. У 35 років Микола Климович Стригун піде на війну з німцями та навіки зникне безвісти. А Марія Іванівна самотужки виховає й поставить на ноги трьох малих дітей і півстоліття, до кінця свого життя, виглядатиме чоловіка з тієї страшної війни. Така гірка доля моїх прадідів тісно переплетена з історією та стражданнями України...
Чутки про передачу Росії авіабудівної промисловості, які ще кілька тижнів тому гаряче спростовував віце–прем’єр Сергій Тігіпко, днями підтвердив його безпосередній шеф – Прем’єр Микола Азаров. «Цілком очевидно, що ми не піднімемо самостійно свій авіабудівний комплекс. Навіть літак ми самі зробити не можемо. Ну, припустимо, знайдемо ресурси й зробимо самі літак, а де ринок для цього літака?» — старанно переконував високий чиновник.
У нашого Колоса на глиняних ногах, що вже рік балансує на межі дефолту, — НАК «Нафтогаз України» — було два виходи з кризи. Перший нам пропонували європейці: розділити компанію на три частини. Одна зайнялася би видобутком, друга — транспортуванням, третя — реалізацією пального. Компанії мали би бути прозорими за європейськими нормами — і завдяки цьому змогли би залучати кошти інвесторів.
За другий шлях — ефемерну «тісну співпрацю» з Росією — агітував наш північний сусід. Сьогодні, схоже, ми вже остаточно обрали саме цей варіант. Водночас матеріалізовуються обриси тієї самої «співпраці», принаймні у тому самому варіанті, у якому її бачить Москва.
