Найбільш резонансним документом, підписаним під час візиту президента Росії в Україну, є договір про демаркацію українсько–російського дер­жавного кордону. Цю угоду позавчора завізували міністри закордонних справ Костянтин Грищенко та Сергій Лавров.

Лакмусовим папірцем на дотримання новою владою принципів свободи слова в Україні стали взаємини з Москвою, тобто їх висвітлення на провідних телеканалах. Попри «сигнальні» виступи новинарів «1+1» та СТБ, «прилизані» сюжети проскакують і на цих каналах. А найбільша лояльність до влади залишається на Першому Національному, «Інтері» та ICTV. Позавчора, на початку візиту до Києва президента Росії Медведєва, продзвенів ще один дзвіночок, який засвідчив небажання посадовців дати медійникам право на власний розсуд вирішувати, що їм говорити і показувати.

Уже сьогодні Регламентний комітет ВР планує розглянути подання Генпрокуратури щодо зняття недоторканності з депутатів Юрія Гримчака й Андрія Парубія, проти яких порушено кримінальну справу за скоєні ними дії 27 квітня під час ратифікації угоди про продовження терміну перебування Чорноморського флоту РФ на території України. За словами лідера фракції Партії регіонів Олександра Єфремова, після того це питання можуть винести на розгляд у сесійну залу вже впродовж двадцяти днів, «якщо буде консолідоване рішення фракцій». Мовляв, попередньо коаліція готова позбавити двох нардепів з опозиційної «НУНС» недоторканності, та й голосів вистачить. Тим більше що про готовність підтримати скандальне подання Генпрокурора учора заявив і лідер КПУ Петро Симоненко.

Отже, в Канні погода день у день стає дедалі кращою — сонячнішою (про недавню стихію й згадки немає), а конкурсна програма все насиченішою — сьогодні вже сьомий фестивальний день (тобто до кінця змагань залишилося три дні). Власне, сьогодні в театрі Люм’єр, основному залі Палацу фестивалів, о 23.30 за київським часом відбудеться прем’єра українського фільму «Щастя моє» (My Joy). Про враження критиків від стрічки Сергія Лозниці ми дізнаємося завтра. І, побажавши йому успіху, звернемо наш суб’єктивний погляд на те, що вже презентували в головному кінозалі Канна.

Коли рівно 26 років тому нас, випускників журфаку Львівського вищого військово–політичного училища, полковник–кадровик із Москви розподіляв по військових округах і флотах, то, пригадую, жоден із дванадцяти однокурсників — «мореманів» — не виказував щонайменшого бажання потрапити в розпорядження командувача Червонопрапорного Чорноморського флоту. Геть усі воліли писати свою офіцерську біографію тільки на Північному, Тихоокеанському чи бодай на Балтійському. Навіть тоді ЧФ («чи флот чи не флот» — так із–поміж самих моряків однозначно розшифровувалась ця коротка абревіатура) не вписувався в омріяну романтику дальніх морських походів і справжньої бойової служби. Прийнятний варіант — замінити в курортний Крим хіба що під «дембель», але вже назавжди. Цей меркантильний інтерес до «вартового» південних морських рубежів перенесено і в нові «формульні» російсько–українські газові домовленості. Із цим погоджується мій співрозмовник — керівник міжнародних програм севастопольського Центру «Номос», експерт, колишній розвідник Дмитро Штибликов.

Коли ми разом і нас багато, нас не подолати. Але ми про це чомусь забули. Роз’єднавшись, ми стали слабшими і добровільно віддали всі козирі в руки їм — тим, кого на словах клянемо на всі заставки, дозволяючи на ділі робити свою чорну (червону, біло–синю, біло–синьо–червону) справу. Спільними зусиллями змарнувавши так важко виборені і так жорстко нами ж розкритиковані за «безалаберність, розхристаність, хаотичність» свободу і демократію, ми й оком не змигнули, як на зміну прийшли зовсім інші принципи. І тепер, втративши останній привід пишатися своєю державою, тільки кліпаємо очима, спостерігаючи, як із кожним днем зникають рештки нещодавніх завоювань...

Учора президент Росії Дмитро Медведєв мав у Києві дещо полегшену програму. Другий, заключний, день візиту був менше наповнений офіціозом, ніж понеділок. І погода не дошкуляла. Глава Кремля виголосив лекцію для студентів Київського національного університету ім. Шевченка, а також зустрівся з бізнесменами під час українсько–російського економічного форуму.

Кажуть, що у СРСР не було експлуатації дитячої праці. Але ж годували дітей не «за так». Усі мали працювати, щоб їсти. Дорослі вистоювали день біля заводського верстата, а діти — тупцяли під будинком «куркуля», у сніг і дощ вигукуючи гасла про колгосп і тиснучи на психіку господаря. У 1930–ті малеча працювала також донощиками, войовничими безбожниками та «державними» грабіжниками: тисячі піонерів із міст спроваджували до сіл відбирати хліб. Недарма дорослі товариші, які в молодості промишляли грабуванням банків, придумали організацію «юних ленінців», засновану 19 травня 1922 року. Під час війни малолітніх партизанів та синів полків часто безжально посилали на смертельні завдання. А в «холодне» повоєння миловидні тінейджери з червоними краватками прокладали шлях ідеям «світової революції» у душах юнацтва різних країн.