Право приймати у себе фінал престижного турніру накладає на команду-господаря додатковий тягар. Насамперед — психологічний (фінансові й організаційні клопоти клубу до уваги не беремо). Звісно, всі чекають від «приймаючої сторони» лише перемоги. А самі гравці сподіваються на підтримку переповнених трибун і десь у глибині душі — на прихильність суддів, нехай і незначну. Минулого уїк-енду БК «Київ», приймаючи «фінал чотирьох» клубного Кубка Європи, всупереч очікуванням, був позбавлений і першого, і другого. Тож і посів лише третє місце. Хоча з грошима проблем не було — тут допомогли генеральні спонсори, фірма «Росукренерго». Так, та сама, скандальна, з якої походить один із «батьків» «Києва» Дмитро Фірташ.

Чутки про цікаві баталії у вирішальних матчах національної першості швидко поширилися Києвом. І, на відміну від першої зустрічі «Сокола» й «Беркута», коли глядачі лише під завісу зустрічі повністю заповнили трибуни, цього разу на старенькому «Авангарді» яблуку ніде було впасти з самого початку — більше тисячі прихильників найшвидшої у світі гри зайняли весь простір навколо майданчика. Причому цікаво було спостерігати розшарування зазвичай одностайної київської публіки: частина вболівальників скандувала — «Беркут!», решта — «Сокіл!».

Сьогодні столичний Палац спорту прийматиме одне з наймасштабнiших спортивних змагань у своїй історії. Чотири баскетбольні команди розіграють «Срібний кошик» — найстаріший клубний баскетбольний трофей Старого світу. У гості до «Києва» завітають іспанський «Хувентуд» і дві російські команди — «Динамо» із Санкт-Петербурга й підмосковні «Хімки». Незважаючи на доволі високу вартість квитків (від 100 до 1000 гривень на день), у головній критій арені країни очікується аншлаг.
Цікаво, що з квартету учасників найпрестижнішого турніру, який проводиться під егідою ФІБА, троє грали у минулорічному «фіналі чотирьох». Тоді у півфіналах «Динамо» переграло «Хімки», а «Київ» здолав господарів турніру — стамбульський «Фенербахче». У вирішальному двобої українська команда поступилася росіянам і тепер палає бажанням узяти реванш і зійти-таки на найвищий ступінь.

Останніми роками матчі національної першості перетворювалися для київського «Сокола» — лідера нашого хокею — на порожню формальність. Навіть у фіналі гідну конкуренцію підопічним Олександра Сеуканда ніхто скласти не міг. Питання було лише в тому, як довго «Барвінок», ХК «Київ» чи «Дніпровські вовки» триматимуть свої ворота у недоторканності. Нині ж у чемпіонаті України відродилася інтрига. Створений лише два роки тому «Беркут» зумів у цьому сезоні зібрати у своїх лавах кращих українських гравців із тих, хто не був залучений під прапори «Сокола». Більшість із них пройшли через «Сокіл», а деякі мають досвід виступів не тільки у чемпіонаті Білорусі, а навіть у збірній України. Імена воротаря Вадима Селіверстова, форвардів Олександра Зіневича, Віктора Гончаренка, Дмитра Марковського, Євгена Млинченка, Костянтина Буценка, Андрія Ніколаєва, Тараса Беги давно на слуху в українських любителів хокею. Та й захисники Савченко, Муханов, Бернацький, Мозговий далеко не новачки. А 41-річний Олег Синьков — той узагалі добре пам'ятає ще чемпіонати СРСР. На чолі команди стоять наставники Равіль Юлдашев і Дмитро Підгурський.

Після того як Віталій Кличко залишив ринг, домінування темношкірих боксерів у найпрестижнішій ваговій категорії (понад 91 кг) було недовгим. Сходження українця послужило яскравим прикладом для інших «блідолицих», і насамперед — для представників республік колишнього СРСР. У грудні російський гігант Микола Валуєв відібрав титул чемпіона світу за версією WBA в американця Джона Руїса (при тому що образити улюбленця скандально відомого американського промоутера Дона Кінга впродовж кількох років не вдавалося нікому). А минулої неділі кращим у суперважкій категорії за версією WBO став білоруський боксер Сергій Ляхович.

Олімпійський девіз «Головне — не перемога, а участь» уже давно застарів і нині підходить лише для тих учасників Олімпіад, у кого немає шансів на виграш. Для кожного справді професіонального атлета метою його життя в спорті має бути перемога. Мить, коли ти тримаєш у своїх руках медаль або кубок, до якого йшов довгі роки важких тренувань і змагань, є найціннішою для спортсмена. Заради неї, власне, все й робиться у спорті. Досягши бажаного і закарбувавши своє ім’я до книги світової історії, вже можна сказати, що ти жив у спорті недаремно.

Після того як Віталій Кличко через травму залишив великий спорт і подався у велику політику, його титул чемпіона світу у суперважкій категорії за найпрестижнішою версією WBC «на шару» отримав американець Хасім Рахман. Кілька місяців Рахман насолоджувався своїм поясом, після чого минулої неділі нарешті провів захист титулу проти підстаркуватого 37-річного співвітчизника Джеймса Тоні на прізвисько «Вимикайте світло». Доволі нудотна картина з невеликою кількістю ударів упродовж 12 раундів змусила двох суддів виставити нічию, а третій вирішив віддати перевагу чинному чемпіонові.

Світова першість, яку цими днями приймає столиця Олімпійських ігор 1988 року Калгарі, у будь-якому разі буде лише відлунням попередньої зустрічі кращих майстрів фігурного катання. Адже всі сили й емоції спортсмени місяць тому виплеснули в олімпійському Турині. Більшість призерів Ігор вирішила відпочити й не їхати до Канади взагалі. Тим же, хто не вгамував свої амбіції в Італії, доля надала ще один шанс записати своє ім'я до когорти переможців.

Коли після двох домашніх поразок утомлений «Сокіл» рушав до Могильова на продовження чвертьфінальної серії «плей-оф», не надто вірилося, що столична публіка побачить на власні очі ще бодай одну гру своєї команди у нинішній білоруській першості. Надто вже втомлено й без особливого натхнення виглядав колектив Олександра Сеуканда в останніх зустрічах. У п'ятницю найгірші очікування підтвердилися — «Сокіл» програв «Хімволокну» і третій матч, завершивши виступ у чемпіонаті сусідньої країни. Причому руку до поразки киян знову доклали українські легіонери могильовців — Олег Шафаренко й Олександр Матерухін.