На найбільший світовий ярмарок модерного й сучасного мистецтва «Арт–Базель», який на днях відкрився у Швейцарії, з’їжджаються звідусіль не стільки купити шедевр за декілька мільйонів доларів, як завести контакти і налагодити відносини для майбутніх спільних проектів. Саме з цієї метою на ярмарок навідалася директор «Мистецького Арсеналу» Наталя Заболотна. Відомо, що найвеличніший виставковий простір України, яким вона керує із травня, до осені закривається на ремонт. Для відвідувачів ворота «Арсеналу» відчинять 9—14 листопада під час міжнародного ярмарку «Арт–Київ Contemporary 2010». Нова директорка хоче якомога престижніше показати відремонтований «Арсенал», тому готується до «Арт–Києва» не в київських галереях, а на швейцарському «Арт–Базелі». Коли її познайомили з латиноамериканським куратором Віктором Замудіо–Тейлором, Заболотна навіть не здогадувалася, що має справу з дуже відомою і впливовою на арт–ринку людиною.

Він формує і популяризує одну з найбагатших колекцій сучасного мистецтва в світі. Замідуо–Тейлор визначає, якою індіанська культура стане через п’ять поколінь, про кого з сучасних мексиканських художників говоритиме вся Америка та Європа і чи потрібна сексуальність латиноамериканському арту. Відразу з «Арт–Базеля» на два дні Замідуо–Тейлор прилетів до Києва, щоб оглянути «Мистецький Арсенал». Поміж численними зустрічами і відвідинами музеїв він зустрівся з «УМ», аби розповісти, що привезе на «Арт–Київ» із колекції «Хумекс» (Jumex), про свій документальний фільм про Фріду Кало та як поєднати Лавру і Центр сучасного мистецтва. Починаємо з представлення куратора.

Свої перші медалі Тарас чіпляв на груди, коли виходив на вулицю рідної Макіївки, аби сусіди бачили, що він уже чогось досяг. Тепер же нагороду чемпіонату Європи показав у Сумах, де мешкає чотири роки, і сфотографувався на тлі собору, щоб передати привіт читачам «України молодої». Успіх боксера Шелестюка на недавній континентальній першості в Москві став приємним сюрпризом для тренерів збірної України. А видовищність боїв за участю 24–річного середньоваговика відзначали й фахівці з інших країн. Зупинятися на досягнутому хлопчина не збирається, а хоче разом із молодшим братом, також боксером, прославитися не менше за Кличків. При цьому захоплюється не лише боксом, а й екстремальним спортом і музикою у стилі реп.

Попри всі заспокоювання, що шкільний підручник з історії писатимуть українські історики, все ж у ЗМІ з’явилася інформація, що в Москві вже дописують його — спільний для українських і російських школярів. Визначено навіть час завершення роботи — до осені. Ідею спільного підручника тривалий час войовничо обстоював відомий українофоб нардеп В. Колесніченко і взявся за її реалізацію міністр Д. Табачник.

Хочу висловити свою думку щодо заяв пана Азарова. Він переконував нас, що перебування російського флоту в Україні — благо, мовляв, іноземні бази існують і в інших державах. Він ще дивується, чому опозиція здіймає такий галас із приводу «Харківських угод».

Було то в далекому 1944 році. Йшли бої за Ковель, а наше село вже визволили радянські війська. На хуторі, де проживала наша сім’я, у кількох кращих хатах розмістився штаб однієї з військових частин. Життя налагоджувалося... і почали потроху гнати самогон. За самогон можна було багато чого вимінати в солдатів. Грішила цим і моя покійна бабуся Мотря Яківна. Якось зайшов до нас у хату офіцер.

Я — українка, з діда–прадіда козацького роду, яка народилася й виросла на цій, Богом нам даній, землі: де народилися й виросли мої діти й онуки, де поховані мої предки, хочу, щоб зі столиці моєї Батьківщини лунала моя, українська, мова, державна мова України. Певна річ, я ніскільки не проти, щоб такі, як Царьов, Чечетов та ін. вільно користувалися своєю мовою в родині, в повсякденному побуті, мали свої школи, газети, телерадіоканали... Але їм належить поважати і моє право, право мого народу на широкі державницькі функції української мови в Україні, а не керуватися своїми інтересами, спрямованими на дальше імперське нищення української мови, української державності.

«Борис Михайлов називає мене якось так дивно, здається, гуру», — розповідає художник Віталій Куликов. Так само називають його ще чимало відомих харків’ян, причетних до культури. «Якби не було Віталія Куликова, не було б тієї генерації художників, до якої я належу», — зізнається художник Павло Маков. А Куликова–художника, можливо, не було б, якби не його вчителі — Григорій Бондаренко, Борис Косарев, Василь Єрмілов. У своїй затишній майстерні, в якій Віталій Куликов здійснює постійні мандрівки в різні куточки світу, художнику вдалося зберегти традицію харківського авангарду і повну колекцію власних творів.

Гурт «Ревенко Бенд» — один із представників течії молодих адептів неокласики і неоромантики в Україні. Гурт виник у 2001–му з несподіваного сполучення гітари, флейти, віолончелі й скрипки. Свій перший твір «Апогей душі» засновник групи Олексій Ревенко написав, коли йому було 11 років. До того як створити власний проект, Олексій виступав із різними рок–командами, але як гітарист, аранжувальник і композитор розкрився у «Ревенко Бенді». З їхньою появою пов’язують розвиток у країні музичного напряму, який зазвичай називають нео­класикою або неоромантикою, оскільки одна з головних емоційно–стилістичних фарб безпосередньо є романтичною. За дев’ять років існування колектив видав п’ять альбомів. Найкращі з них, так би мовити, візитівки групи — «Апогей душі» і «Політ в історію» — склали музикантам репутацію однієї з найкращих інструментальних формацій країни. Є в їхній дискографії досить незвичний альбом нео­класичних кавер–версій пісень Юрія Шевчука і ДДТ. Два роки тому створення цього релізу благословив сам Шевчук... Днями група «Ревенко Бенд» закінчила роботу над новим інструментальним циклом, що склав альбом «Серце краси». Схоже на те, що за рівнем віртуозної граційності і глибокої людяності цей реліз таки перевершив усі попередні роботи. На запитання «УМ» відповідає Олексій Ревенко.

Років десять тому авторка психологічних драм і за сумісництвом головний редактор жіночого журналу «Караван історій. Україна» Ірен Роздобудько дізналася про вражаючий факт — якщо зібрати всіх дівчат і жінок з України, які зникли за кордоном і перебувають у сексуальному рабстві, то вийшла б невеличка країна на кшталт Албанії. З проблемою вивозу українок за кордон Роздобудько зіткнулася не на власному досвіді. Причиною вивчення фактів стало написання статті на цю тему. Як згадує письменниця, після виходу публікації в редакцію посипалися листи від родин постраждалих жінок, які не знали, як себе захистити. Після низки семінарів про сексуальне рабство в Україні та за кордоном Ірен Роздобудько вручили диплом «Спеціаліста із запобігання торгівлею людьми». Разом із такою відзнакою на письменницю лягла ще одна справа: вивезти жінок із рабства. Розповідей про дівочі кривди назбиралася добра дюжина. Якраз для літературного твору. Такою була передісторія нового детективу Ірен Роздобудько «Перейти темряву», вісімнадцятої книги авторки.

Кіноакторам, які прославилися ще дітьми, рідко коли вдається продовжити успішну кар’єру в дорослому віці. Більшість із них, вийшовши з підліткового віку, перестає зніматися — як «сам удома» Макколей Калкін. Інші юні зірки «світяться» в кіно й надалі, але вже не мають колишнього пошанування. А 24–річна Аманда Байнс належить, швидше, до щасливих винятків із цього правила. На знімальний майданчик телесеріалу «Всяка всячина» вона прийшла ще десятирічною. У 1999–му, коли їй виповнилося 13, стала ведучою власного телепроекту «Шоу Аманди». Упродовж чотирьох років ця програма залишалася однією з найпопулярніших на каналі «Нікелодеон», а Байнс чотири рази отримувала премію «Вибір дітей» (Kids’ Choice) у номінації «Улюблена телевізійна актриса». І наступні фільми за її участю користувалися популярністю: «Чого хоче дівчина», «Вона — чоловік», «Лак для волосся» тощо. У цьогорічному рейтингу чоловічого журналу «Максим» Аманда посіла 15–те місце у списку найпрекрасніших жінок.