Учора вранці патріарх РПЦ Кирил та митрополит УПЦ МП Володимир освятили в Одесі Спасо–Преображенський кафедральний собор. Як повідомляє сайт Української православної церкви, храм був зруйнований богоборчою (радянською) владою, а в останні роки відновлений силами духовенства та вірян. Перед освяченням і літургією у соборі патріарх Кирил очолив хресний хід із ковчегом, у якому містилися частки мощів новомучеників.
Прочитав в «Україні молодій» за 23 червня 2010 року статтю М. Бублика «Як комдив Макарів Яр «підняв», у якій наведено радянську версію про загибель Олександра Пархоменка, витворену свого часу пропагандою з кон’юнктурних потреб боротьби з Нестором Махном та яку досі розповідають у музеях.
Так уже склалося, що я люблю Крим. Ні–ні, не після того, як Віктор Янукович у період своїх 100 днів закликав усіх можновладців їхати на вітчизняний півострів і усі державні управлінці відрапортували Каті Осадчій, що летять відпочивати на берег український. Моя любов виникла несподівано більше 10 років тому, коли я вперше побачила кримську осінь. Відтоді я щороку намагаюся повертатися до свого Чорного моря і кожного разу обрати якусь нову «фішку». Цього року нею стали експерименти з приготуванням риби і морепродуктів у кухонному блоці з видом на Чорне море затишного приватного помешкання у тіні гори Ай–Петрі.
Коли ми у спеку смакуємо морозивом, не до розмірковувань про те, хто і коли першим почав виготовляти ці ласощі. Утім цікаво знати, що додумалися їсти солодкий лід китайці. Історія свідчить, що у спеку любив охолоджувати свій організм фруктовими соками зі снігом, наприклад, Олександр Македонський (це IV століття до нашої ери) та Нерон (І століття до нашої ери). Зайти і купити морозиво в Європі, у Парижі, можна було уже у 1660 році — в італійця Франческо Прокопіо. Щоправда, лише у літню пору. А ще через дев’яносто років у французькій столиці заможним людям можна було смакувати замороженим продуктом 365 днів у рік. Порівняно масовим виробництво морозива і в Європі, і в Америці стає уже наприкінці ХІХ століття, коли з’явилися досконалі холодильні машини. А сталося це зовсім скоро після того, як запрацювала у 1851 році у Балтиморі перша у світі фабрика морозива.
Майданчики ОМКФ розкидані по всьому місту, що певною мірою створює незручності, адже основні події відбуваються у двох центрах — кінотеатрі «Родіна» та на Одеській кіностудії, а це добрий шмат дороги з одного кінця міста в інший. Арт–директор фестивалю Денис Іванов пояснює це особливостями мегаполісу: «Фестиваль відбувається у великому місті, і ми мали задіяти максимальну кількість майданчиків, як це відбувається на Берлінале. Інша схема роботи — Каннський кінофестиваль, який концентрується в одному місці, Палаці фестивалів». На ранкових показах у фестивальному центрі — кінотеатрі «Родіна» — зал щодня заповнений на дві третини, хоча здебільшого це акредитовані на фестивалі гості, проте чимала частка — звичайні глядачі. Один зі способів привабити людей у кінотеатри — абонементні квитки, які дають доступ на перегляд усієї фестивальної програми, відвідини майстер–класів і фестивальних вечірок у клубі на березі моря, а також можливість оселитися в кемпінгу на території Одеської кіностудії. Ця поширена на фестивалях програма в Одесі іменується гордою назвою Літня кіношкола, що, зрештою, із професійним навчанням не має жодного зв’язку. На початок тижня в кіношколі зареєструвалося понад 300 сінефілів, сплативши по 500 грн. за абонемент. Підрахувати кількість глядачів, що відвідали Одеський кінофестиваль, можна буде після закінчення фестивалю. Але вже зараз організатори називають неймовірну цифру — 40 тисяч осіб (це з урахуванням відвідувачів відкритого показу «Броненосця «Потьомкіна» на Потьомкінських сходах).
Кілька років тому в дружній нам Польщі, у Варшаві, було встановлено пам’ятник Тарасові Шевченку. Українська сторона висловила намір на знак поваги до польської культури і нового, вищого, рівня взаємин між нашими країнами встановити в Києві пам’ятник Юліушу Словацькому — великому польському поетові, відомому і шанованому в усьому світі. Вибір саме Словацького пояснюється ще й тим, що він народився в Україні (у Кременці Тернопільської області), ніколи не забував про це, у його творчості багато українських мотивів, є вірші й поеми, присвячені українським героям.
Юзефинський (Юзефінський) дуб–патріарх росте неподалік від кордону з Білоруссю на околиці села Глинне Рокитненського району Рівненщини на території урочища «Юзефинська дача», що є пам’яткою природи. Для місцевих мешканців прадавній дуб, обхопити руками який можна лише вп’ятьох–шістьох (виміри засвідчили, що його обхват становить 7,90 метра, висота до 20 метрів), — святиня. Щоб якомога довше жив, його час від часу, як кажуть у Глинному, — «ремонтують»... Та, швидше, лікують, немов стару людину. І гордяться ним, як пам’яткою свого древлянського родоводу.
Нещодавно у провадженні Донецьких правоохоронців з’явилася чергова, вже третя за останні кілька місяців, резонансна справа, пов’язана з убивством відомих у місті правозахисників. Цього разу жертвою кілера став адвокат Сергій Сігідін. Серед правоохоронців Сігідін — постать досить відома: раніше працював слідчим та суддею Донецького апеляційного суду, а останнім часом — приватним адвокатом та займався правозахисною діяльністю.
Тернопіль уже давно зажив слави міста, де є найбільше церков із розрахунку на душу населення. І це не рахуючи численних каплиць та капличок на території вишів, лікарень, різних установ і навіть військового комісаріату та управління СБУ (до речі, з вікон квартири авторки цих рядків видно куполи аж чотирьох храмів різних конфесій). Попри це тенденція щодо подальшого будівництва церковних споруд під девізом «Хорошого багато не буває» продовжується. Так, нещодавно одержало дозвіл від міськвиконкому на будівництво і своєї невеличкої церкви тернопільське товариство «Лемківщина».
Торік «УМ» розповідала про загрозу африканської чуми свиней, що насувалася з боку Ростовської області, і про заходи, які вживалися луганською ветеринарною владою, аби зупинити хворобу на кордоні. Дякувати Богу, тоді небезпеки вдалося уникнути. Але сьогодні вона підступила ще на крок ближче. Спалахи цієї смертельної для свиней хвороби зафіксовані на Донщині всього за якихось чотири кілометри від нашої території. Чи відіб’є навалу Україна за теперішньої влади? Не виключено, цього разу їй це не вдасться.
