Рівно 20 років тому Україна задекларувала, що бажає самостійно панувати в межах своєї національної території. Доти все було «спільне», точніше, «центральне»: заводи і фабрики, військо, гроші, міжнародні відносини, багатства надр тощо. А 16 липня 1990 року Українська РСР заявила про право власності на частку загальносоюзного добра. До реального усамостійнення, як згодом виявилося, залишалося ще півтора року, але перший крок був дуже важливим.

Верховна Рада, в якій більшість складали комуністи (сумнозвісна «група 239»), «пішла на поводу» в самостійників із багатьох причин. Масштабний робітничий страйк під соціальними гаслами і мітинги під стінами ВР із вимогами суверенітету, звісно, мали свій вплив. Однак компартійці більше прислухалися до резолюції XXVIII з’їзду Компартії України «Про державний суверенітет Української РСР», ухваленої в березні. КПУ не була самостійною і вочевидь здійснювала «спільний план» КПРС. Адже Декларація про державний суверенітет Російської Федерації була вже проголошена 12 червня. А в заключному положенні української «сестри»–декларації йшлося, що цей документ буде використаний «для укладення нового союзного договору». Центральна влада таким чином прагнула опанувати й очолити масовий рух до свободи. Однак не все змогла передбачити і не всюди «підстелила соломки». Усе стало на свої місця в серпні 1991–го, а рік до того Україна жила ніби в підвішеному стані між залежністю й самостійністю — Союз хоч і прямував до розпаду, і деякі інші республіки, зокрема прибалтійські, домоглися значно більших успіхів у боротьбі за незалежність, але Москва ще тримала Україну. Київ мав декларований суверенітет, але ще не сформував більшості необхідних механізмів для його реалізації.

Про особливості прийняття Декларації про державний суверенітет України, його наслідки та нинішнє бачення — наша розмова з народним депутатом Іваном Зайцем, нині — членом фракції «Наша Україна – Народна самооборона». У 1990 році він так само був членом парламенту й опозиціонером, активістом «Народної ради», одним із «батьків» націонал–демократичного варіанта Декларації.

Перша сесія Верховної Ради Української РСР 12–го (за нинішнім відліком — І демократичного) скликання відкрилася 15 травня 1990 року. Вперше в історії УРСР Верховна Рада почала функціонувати в парламентському режимі: сесія тривала не один–два дні, як раніше, а 60 робочих днів, причому без колишнього «одобрямсу» заздалегідь підготовлених рішень Компартії. За підсумками перших вільних виборів, що відбувалися за мажоритарною системою (де треба — у два тури, щоб кандидат набрав понад 50% голосів), більшість у ВР комуністи — «група 239», прозвана так опозицією за кількістю її членів. Але перевага в ініціативі й затребуваності була на боці націонал–демократів, оформлених у фракцію «Народна рада». Її основу становив Народний рух України — тоді ще громадська організація, а не партія. Як і демократи в Москві, Прибалтиці, інших республіках, українська опозиція взяла курс на вихід зі складу СРСР.

Сонячного понеділка 16 липня політично–спекотного літа 1990 року біля будинку українського парламенту, як і щоденно з дня початку роботи першої сесії Верховної Ради Української РСР 12–го скликання, вирувало людське море. Після палких промов народних депутатів патріотичного крила парламентарії проголосували за ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Цю знаменну подію «Народна газета», яка тоді висвітлювала політичні події і соціальне життя перебудовного періоду від імені Народного руху України, вирішила представити на своїх сторінках світлиною із зображенням депутатів — колишніх політв’язнів, тоді ще не розсварених боротьбою за гетьманську булаву.

Уже кілька років за парканом Національного Києво–Печерського історико–культурного заповідника тривають «розборки» за територію. А нещодавно скандал розгорівся з новою силою: у ЗМІ поширюється інформація про відселення клініки Інституту епідеміології та інфекційних хвороб ім. Громашевського, розміщеної на території заповідника. Також із Лаври хочуть відселити майстерні Спілки художників, Національний музей українського декоративного мистецтва та Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України. А вивільнені приміщення, мовляв, пустять на «божу справу». Щоправда, подейкують, що Українська православна церква Московського патріархату, яка господарює у Лаврі, планує створити на території заповідника... резиденцію патріарха Кирила. Чи справді музеї покинуть Лавру і яка в цьому необхідність, намагався з’ясувати кореспондент «УМ».

Найближчим часом набудуть чинності нові правила місцевих виборів. Закон про вибори місцевих рад, міських і сільських голів, ухвалений минулої суботи, перебуває на підписі у Президента. Віктор Янукович, звісно ж, не має наміру ветувати дітище парламенту.

Колишній міністр юстиції, а нині — президент Інституту правової політики Микола Оніщук зазначає, що закон не досконалий, а в деяких моментах іще й дискримінаційний. «Нашоукраїнець» Оніщук стверджує, що коаліція, прикриваючись ідеєю партійного структурування, використовує адміністративні методи для того, щоб не допустити на вибори малі та нові партії.

Екс–міністр також прокоментував намір «Регіонів» повернутися до Конституції 1996 року. Нагадаємо, група депутатів звернулася до КС із поданням про конституційність внесення змін до Основного закону.

Жанр документального кіно з «людським обличчям» (тобто за участі свідків тих чи інших подій), здається, набуває популярності в Україні. Свого часу прогриміли дві стрічки Сергія Буковського «Назви своє ім’я» та «Живі». І от 30 червня у Львові презентували ще один документальний фільм про трагічні сторінки в історії України — «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939—1941», режисер — Тарас Химич. Досі жоден український кінематографіст не брався за цю тему, хоча є багато документів і свідків тих часів, коли 17 вересня 1939 року зустрілися два світи, і тихе розмірене європейське життя Львова поглинула хвиля червоного терору, а три народи — українці, поляки та євреї, що сотні років співіснували на цих землях, — потрапили під тоталітарний прес.

Учора народний депутат від БЮТ Григорій Омельченко надіслав звернення до Генпрокурора з приводу можливого реагування на публікацію «УМ» за середу, що стосувалася цікавих моментів біографії заступника голови Комітету Верховної Ради з питань науки та освіти, першого проректора Національного авіаційного університету Максима Луцького. Нагадаємо, йдеться про те, що кум міністра освіти Дмитра Табачника, який вдався до фальсифікацій, аби протягнути через профільний комітет ВР проект закону про повернення шкіл до 11–річного терміну навчання, сам у студентські роки притягувався до кримінальної відповідальності за ч. 3 ст. 213 Кримінального кодексу УРСР, а вже обіймаючи посаду проректора — нібито інсценізував замах на себе, щоб запроторити за ґрати «неугодних» співробітників. Принаймні про це заявляють їхні адвокати.

Практично вся історія клубу «Оболонь», усі його злети і падіння пов’язані з фахівцями, що пройшли школу іншої київської команди — «Динамо». Володимир Мунтян, Петро Слободян, Юрій Максимов, Сергій Ковалець — ці знані динамівці розбудовували і розбудовують футбольне господарство на півночі Києва, тоді як у стані багаторазового чемпіона тренувальним процесом уже тривалий час керують «варяги». У цьому світлі бачиться показовим результат столичного дербі в першому турі ХХ чемпіонату України: «Оболонь», яку зараз тренує Ковалець, несподівано відібрала очки в «Динамо», причому часом «пивовари» виглядали на полі не гірше за іменитих земляків.

Перед другим туром оболонці провели для своїх уболівальників і журналістів відкрите тренування та презентацію новачків, яких у команді чимало. Кореспондент «УМ» принагідно поспілкувався з наставником «команди одного району». Сергій Ковалець пропагує «футбол від душі», не хоче просто боротися за виживання у прем’єр–лізі, але просить три роки на формування конкурентоздатного колективу.

Його бояться, ним обзиваються, про нього складають оповідки та анекдоти. Старечий маразм — це те, що може статися з будь–ким: від продавця магазину до володаря кількох наукових ступенів. Слабоумство лякає змінами, яких зазнає психіка. Людина перестає розуміти, хто вона, де перебуває та що відбувається навколо. Через цю ваду старим людям часто приписують здатність відкручувати воду та газ, спричиняти справжню біду в помешканні. Так і є: пацієнти просто не тямлять, що роблять, і тому становлять загрозу для сусідів — розводять руками лікарі. Для того щоб уникнути старечого маразму, спеціалісти радять працювати над собою вже з 40—50 років.