Лідери інших арабських країн намагаються не коментувати події в Тунісі. Єдиний, хто висловив своє ставлення до подій — очільник Лівійської Джамахірії Муаммар Каддафі. Виступаючи в прямому ефірі державного телебачення Лівії, він порадив тунісцям прийняти так звану «лівійську модель народної демократії» («коли влада належить народу») й висловив жаль з приводу відсторонення від влади Зіна аль–Абідіна Бен Алі. «Ви зазнали величезної втрати. Немає нікого, хто був би кращим для Тунісу, ніж Зін», — наголосив Каддафі, запевнивши, що «згідно з Конституцією Бен Алі назавжди залишиться законним президентом Тунісу».

У Тунісі тривають заворушення, країна перебуває по суті в стані громадянської війни. Після тривалих акцій протесту, які почалися ще в грудні минулого року й загалом забрали життя понад 70 людей, президент країни Зін аль–Абедін бен Алі де–факто склав повноваження і минулої п’ятниці був змушений утекти за кордон. У столиці та інших великих містах запроваджено комендантську годину, але ситуація залишається неспокійною. Вчора «силовики» за допомогою водометів, сльозогінного газу і попереджувальних пострілів у повітря розігнали багатотисячну демонстрацію в центрі столиці країни, міста Туніс. Учасники акції протесту вимагали від правлячої партії відмовитися від влади. Усе це відбувалося на тлі оголошення складу нового уряду — національної єдності, до якого вперше за багато років мали увійти й лідери опозиційних сил.

Від президентського палацу в Тунісі вчора залишилися тільки стіни — розлючений натовп противників Бен Алі, які впродовж тривалого часу були змушені приховувати свої почуття (а заодно й політично байдужих мародерів) розграбував і розгромив розкішні апартаменти екс–глави держави. Кілька днів країна залишалася фактично без влади — «офіційного» наступника Бен Алі не оголосив, тому спершу обов’язки президента взявся виконувати прем’єр–міністр Тунісу Мухаммед аль–Ганнуші. Проте вже наступного дня, в суботу, Конституційна рада, остаточно усунувши з посади глави держави Бен Алі, відповідно до основного закону доручила цю місію спікерові парламенту Фуаду аль–Мабзаа.

Напевно, організатори Кубка чемпіонів СНД та Балтії, якому цього року виповнюється 19, хіба за інерцією розсилають запрошення в надії побачити найсильніші клуби пострадянського простору. Відтоді, як у 2002 році під куполом московського спорткомплексу «Олімпійський» 27 тисяч глядачів оцінили захоплююче фінальне протистояння «основ» «Спартака» та київського «Динамо», турнір втратив популярність. Тепер до Росії їдуть резервні склади відомих команд, окремі країни замість чемпіонів делегують призерів або взагалі ігнорують турнір на штучному покритті. Аби не порушувати структуру змагань (чотири квартети по чотири команди), організатори з 2007 року запрошують колективи із держав, що не входили у СРСР.

Років сім тому на чемпіонаті світу у вищому дивізіоні авторові цих рядків довелося почути від журналіста агенції «Рейтер» саркастичне порівняння матчу збірних Японії й України із грою «кульгавих проти одноногих». Відтоді рівень майстерності провідних українських хокеїстів, переважно гравців «Сокола», аж ніяк не зростав, молода зміна не з’являлася, і наш хокей дійшов, що називається, «до ручки». Один із ветеранів, захисник Андрій Срюбко, відверто говорить, що перед київською командою нині не стоїть жодних турнірних зав­дань. «Сокіл» розібраний і існує в непристойних, як для клубу такого рівня, умовах: без фінансування й гарячої води в роздягальні. У «біло–синіх» не вистачає навіть виконавців на участь у чемпіонаті України! Минулої суботи резервісти дістали на горіхи в Донецьку від амбітного лідера. Про що тренер «соколят» Анатолій Степанищев відгукнувся різко: «Пора закінчувати цей цирк».

Часто кажуть, що більш прикрим для спортсменів є навіть не останнє, а четверте місце. Умовну медаль, яку жартома називають «дерев’яною», українські біатлоністи здобували вже на п’яти етапах нинішнього Кубка світу. Так сталося й на змаганнях у німецькому Рупольдингу, що закінчилися позавчора ввечері: найкращим показником для наших виявилося четверте місце Валентини Семеренко в індивідуальній гонці. Утім у біатлоні після фінішу може тішитися не лише трійка призерів, а й спортсмени, що розташувалися одразу за ними. Хоча четверта позиція не приносить конкретної медалі, але бере участь у квітковій церемонії, і за неї нараховують чимало очок у заліки Кубка світу та Кубка націй. А в українців у Рупольдингу з очками, принаймні в жінок, усе було гаразд: чергової порції набраних балів вистачило, аби залишитися у трійці лідерів заліку Кубка націй. А ось чоловіча команда останнім часом переживає спад...

Уперше українці намагалися виступити на цьому знаменитому ралі–рейді три роки тому. Двічі «Дакар» не підпускав до себе Вадима Нестерчука: у 2008–му «автопробіг» по Африці скасували через загрозу життю учасників, а наступного року Вадимову машину не допустили до старту в Південній Америці. Минулого сезону Нестерчук нарешті виїхав на маршрут «Дакара» в Аргентині й Чилі, але добрався лише до восьмого етапу, після чого припинив боротьбу через поламку свого «Міцубісі».

Двісті годин витратила Лора Белл, мешканка міста Роскоммон, що в штаті Мічиган, аби створити копію фрески Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря» із так званих «кошлатанців» — невеликих фрагментів текстильних волокон, які з’являються після прання махрових тканин. Можна уявити затятість американки, якщо її композиція має розміри 4,30 метра на 1,20 метра. П’ять–шість годин «ювелірної» роботи щодня — це півтора місяці лише на «малювання» картини. А ще ж потрібно було створити сам матеріал, тобто достатню кількість кошлатання різних кольорів і розмірів. Для цього Лора постійно прала в машині рушники певних відтінків, потім сушила їх і знімала скуйовджені волокна. За словами американки, на збір кошлатання у неї пішло ще 800 годин.