«Це вже історія. Всі емоції залишилися в Дортмунді», — з деяким сумом у голосі каже головний тренер жіночої команди Володимир Євонов, коментуючи «УМ» підсумки чемпіонату Європи з боротьби, що днями завершився в Німеччині. Українська збірна посіла третю позицію в командному заліку, здобувши чотири золоті, три срібні та три бронзові відзнаки. Левова частка нагород — шість — в активі представниць прекрасної статі.

Весняне поновлення змагань в українському другому дивізіоні дає приводи поміркувати, хто ж із цієї когорти має найбільше шансів підвищитися в класі. До зимової перерви нічого й гадати, адже до другої частини першості потенційні претенденти на вихід до прем’єр­ліги можуть зменшити свої апетити, а деякі клуби — взагалі не дожити.

«Живу з сином один. Йому два роки і чотири місяці. Ніяк не можу зробити йому операцію: у нього двостороння клишоногість. Вагу він теж не набирає, важить усього сім кілограмів. Мати нас покинула, пішла жити до іншого. Живу один, без батьків. Не знаю, що просити у вас, хто що може. Звати мене Василь, мені 25 років, сина звати Діма», — таке звернення на черкаському інтернет–форумі залишив черкащанин Василь Шишкін. «УМ» вирішила дізнатися, що спонукало чоловіка просити допомоги в добрих людей.

Зажиточні українські модниці дочекалися тих часів, коли не вони в Париж на fashion–шоу, а fashion–шоу — до них. І не просте, а haute couture. Втретє київський бізнесмен Олександр Онищенко в партнерстві з українським Тижнем моди організував Le Grand Fashion Show, на якому, за концепцією, паризькі дизайнери показують свої колекції високої моди. Першим був ліванський чаклун червоних доріжок Елі Сааб, потім наймолодший кутюр’є Франції Стефан Роллан, 31 березня цього року дорогі, жіночні й сяючі сукні показав дизайнер знов–таки ліванського походження, і знову — спец із суконь для червоних доріжок Зухайр Мурад. Як і в попередні роки, у «Мистецькому Арсеналі» організатори постелили білий подіум, затягли білим кольором зал, запросили плато­спроможних фешіоністас і втішалися своєю причетністю до світової моди.

В історії українського мистецтва білих плям більше, ніж досліджених сторінок. І на перший погляд, життя і творчість самодіяльної художниці із села Богданівка на Київщині Катерини Білокур — втішний приклад осмисленої історії: понад 150 публікацій про її художній світ. Але коли співробітники видавництва «Родовід» минулого року готували альбом Катерини Білокур, то зіткнулися з проблемою: в яку «папку» покласти творчість художниці. Сьогодні вже ясно, що це не наївний живопис — більше того, спеціалісти схильні порівнювати її буйні квіткові композиції з традиціями голландського натюрморту, знаходити перегуки з мексиканським артом, вбачати паралелі з традиційним китайським живописом. До мистецького офіціозу її теж не зарахуєш, хоч вона i мала квиток Спілки художників України, серйозні прижиттєві виставки, і роботи купували музеї. Тож минулого тижня в Музеї Івана Гончара на «круглому столі» «unknown file: КАТЕРИНА БІЛОКУР» дослідники, музейники, люди, які знали художницю, проговорювали... зміст майбутньої книжки про мисткиню, яка збирається зі спогадів, інтерв’ю–рефлексій із українськими митцями (цей розділ готує журналіст і літературознавець Ірина Славінська), мистецтвознавчих статей, листів Катерини Білокур, архівних малюнків і листів, раніше ніде не оприлюднених. Текстова книга (її вихід планується на червень 2011 року) — це продовження проекту «КАТЕРИНА БІЛОКУР у двох книгах» видавництва «Родовід», перша, альбомна — «КАТЕРИНА БІЛОКУР: мистецька заповідь» — вийшла у 2010 році.

Розслідування справи за фактом пошко­дження пам’ятника Сталіну дещо несподівано пішло додатковим руслом. На етапі досудового слідства, як уже повідомляла «УМ», винуватців епатажу правоохоронці «ліпили» із винятково патріотично налаштованих хлопців. «Тризубівців» звинувачують за ознаками статті 194 КК, тож за умисне знищення або пошкодження чужого майна їм загрожує до десяти років позбавлення волі. Вже за тиждень — 13 квітня — у Жовтневому районному суді Запоріжжя відбудеться слухання справи по суті, а на попередньому засіданні суддя Віктор Татаринов розглянув низку клопотань адвокатів, які захищають інтереси звинувачуваних у відпилюванні голови «увічненому вождеві».

Коли до Надвірнянського райвідділу міліції надійшло повідомлення про зухвале, серед білого дня, викрадення газоконденсату з трубопроводу у віддаленій місцевості Карпат, оперативники й не підозрювали, який крутий «екшн» очікує їх попереду. Після отриманого телефонного сигналу від охоронця підприємства «Львівгазвидобування» про двох зловмисників, котрі вантажили бочки з викраденими вуглеводнями до автомобіля ЗІЛ–131, на місце НП негайно виїхала міліцейська група захоплення.

Для 40–річного інваліда другої групи, котрий мешкав у власному будинку на околиці Полтави, знайомство з цим метким земляком, здавалося, стане дарунком долі. Адже останній шукав тимчасового прихистку на короткий термін, а господар зі своєю пенсією, що не сягала навіть 800 гривень, був зовсім не проти бодай невеликого доважку до неї. Тим паче що квартирант одразу брався допомогти обділеному долею чоловіку ще й у вирішенні задавнених проблем. Чи не найпекучішою серед них була необхідність підготувати легковик господаря до технічного огляду. При цьому з’ясувалося, що приятелі нового знайомого працюють саме на станції технічного обслуговування, тож вони «відрихтують» старенькі «Жигулі» восьмої моделі так, що за них можна буде виручити досить пристойну суму.