Бюджет США на 2005 рік, який цього тижня адміністрація Джорджа Буша винесла на розгляд Конгресу, передбачає велике — майже вдвічі — скорочення фінансової допомоги Україні, передає радіо «Свобода». У рамках проекту «Акт підтримки свободи» (засновано його було після розпаду СРСР для підтримки так званим новим незалежним державам) наша країна наступного року отримає 79,5 млн. доларів. Така сама сума, зауважує «Свобода», передбачена й для втричі більшої за населенням Росії. Зате Білий дім пропонує наростити фінансову підтримку іншим державам пострадянського простору — Узбекистану, Таджикистану, Туркменії, а щонайбільше Грузії, якій планується виділити 90 млн. доларів.

Учора НАК «Нафтогаз України» провела презентацію можливостей компанії з розвідки, видобутку, транспортування нафти і газу, які вона прагне застосувати в Іраку. На презентацію, ясна річ, було запрошено амбасадора США в Україні Джона Гербста. Уважно заслухавши всіх і до всього презентованого придивившись, пан посол, передає УНІАН, запевнив: Сполучені Штати бажають бачити Україну своїм партнером і учасником програм з відновлення Іраку.

Так закінчився Рік Росії в Україні. Останній закордонний візит Володимира Путіна перед призначеними на 14 березня президентськими виборами (за тамтешнім законодавством, напередодні виборів президент не здійснює офіційних закордонних вояжів — аби, так би мовити, уникнути спокуси піарити себе) невипадково припав на нашу державу, братню і дойну. Путін і не потребує заходів для підняття рейтингу — він у нього й без того ого! — однак фінальний акорд, в якому вчувається потужна, як «Славься, Отечество, наше свободное», нота єднання братніх слов'янських народів, не став зайвим для його реноме «собіратєля російських земель». Стосовно України, Путін і справді приїхав «дособірать» те, що лежало у сфері українських національних інтересів і спокушало Росію впродовж кількох останніх років.

Цьогоріч Україна не відрядила свою офіційну делегацію на Давоський форум, тому що підготовкою цього візиту опікувалося Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції, а позаяк там змінилося керівництво, то й візит українців на престижний економічний форум накрився мокрим рядном. Так мотивував в ефірі УТ-1 перший віце-прем'єр Микола Азаров першу за останнє десятиліття нез'яву України на щорічних давоських зборах найвпливовіших людей світу. Натяк на «безвідповідального» екс-міністра економіки Валерія Хорошковського більш ніж прозорий. Мовляв, завалив світоч нової озимої генерації всю міжнародну роботу, підмочив престиж держави. У нас є деякі підстави сумніватися в істинності таких висновків.

Закрити Рік Росії в Україні там, де його починали, тобто в «Україні» в Україні, — це офіційний мотив візиту до Києва президента РФ Володимира Путіна. Прикметно, що відкривати Рік Путін приїздив з офіційним візитом, а закриває — з робочим, тобто в дипломатичному сенсі «буденним» візитом. Україна стала для В.В.П. звичною, як формула «прийшов, побачив, переміг». Востаннє він приїздив до нас зовсім недавно — в останні дні грудня, — аби в приміщенні Керченської мерії підписати зі своїм українським колегою Леонідом Кучмою два документи, які встановлюють контроль Росії за українськими водами Азова і передбачають передачу у спільне користування Керч-Єнікальського каналу — «вічка» з Чорного в Азовське море, за прохід суден яким досі брала мито тільки Україна.

Нарешті і для Анатолія Зленка, міністра закордонних справ, відставленого з формальних причин — досягнення 65-річного віку — і переведеного в тихий «відстійник» президентських радників, знайшлося справжнє діло. У ролі радника Президента Кучми зі спеціальних міжнародних питань Анатолій Максимович у супроводі, зокрема й посла Грузії в Україні Григола Катамадзе, на два дні полетів до Тбілісі, де провів переговори з ким тільки можна — із Ніно Бурджанадзе, Михайлом Саакашвілі, Зурабом Жванією, в.о. міністра закордонних справ країни Давидом Апциаурі, а також — без преси — з Едуардом Шеварднадзе. Вибір саме цього посланця був надзвичайно вдалим, адже велетенський дипломатичний досвід Зленка і його дорадча посада відкрили можливості київській владі до всіх джерел інформації в Грузії і, відтак, склали картину того, що відбувається і може відбуватися в цій країні найближчим часом.

Учора парламент, попри палке бажання Президента Кучми, попри наполягання МЗС і переконливі цифри, якими апелювали до депутатів керівники Міністерства оборони, не проголосував за відрядження наших вояків до складу міжнародного миротворчого контингенту в Ліберії. Із 226 необхідних для того, аби рішення «пройшло», голосів у залі Верховної Ради набралося 216. І дарма заступник керівника зовнішньополітичного відомства Володимир Єльченко закликав у такий спосіб «посилити авторитет України в Африці» — парламентарії вирішили, що Африка далеко, а «посилений» українцями авторитет Батьківщини в Іраку — вже досить сумний у людському вимірі досвід, аби його повторювати ще й у Ліберії. Не останнім у вибудовуванні депутатського силогізму аргументом був і той, що майже всі фінансові витрати за участь українців у оонівському контингенті мусив би взяти на себе бюджет нашої держави.

Долі скинутих лідерів, якими б величними вчинками свого часу не була освітлена їхня біографія, завжди дещо сумні. «Осінь патріарха» спізнав і екс-президент Грузії Едуард Шеварднадзе. Спершу повідомлялося, що він сидітиме на історичній батьківщині, десь у приємній гірській глушині, й писатиме мемуари (а згадати Едуардові Амвросійовичу є про що, адже, не забуваймо: в його житті було ще й крісло міністра закордонних справ СРСР напередодні його розпаду, і Шеварднадзе був першим, хто, ще в січні 1991-го, вголос заявив про можливість серпневого путчу ГКЧП). А позавчора інформагенції УНІАН та РІА «Новости» з посиланням на німецьку ЦДФ сповістили, що колишній грузинський президент прибув у Баден-Баден і має намір певний час пробути у Німеччині, де, до речі, йому готові надати політичний притулок. Однак пізніше це повідомлення не знайшло підтвердження: за даними УНІАН, німецькі прикордонні служби спростували чутки про те, що Шеварднадзе перетнув кордони їхньої країни.

Президенти, приїжджаючи з офіційним візитом до тієї чи іншої країни, полюбляють цитувати тамтешніх національних кумирів, насамперед літературних світочів і лідерів національно-визвольного руху. Звісно, не так вони полюбляють це цитувальне діло, може, не завжди й знаються на місцевому літературному колориті, як їм підказують розумні радники. Адже процитувати, приміром, в Ізраїлі Шолом Алейхема — це і шанобливо, і зворушливо. Словом, уміло підібрана цитата, це, пардон за каламбур, — як «троянди й виноград — красиве і корисне».

Книга «Україна — не Росія», що належить перу Леоніда Кучми i яку видавали та презентували в Москві, дійшла нарешті до українського читача. Принаймні на київському книжковому базарі «Петрівка» важкенький фоліант з нашим гарантом на всю обкладинку, вбраним в охайний костюм, на життєрадісному тлі зеленого чи то поля чи то степу з'явився тижнів зо три тому.