Якщо перераховувати посади, звання та регалії, що їх має Ярослав Яцків, то сторінки комп’ютерного тексту буде замало. Ярослав Степанович — людина надзвичайно різностороння: встигає Головною астрономічною обсерваторією НАН України керувати, бути членом Президії Академії наук та членом президії Нацради Конгресу української інтелігенції, очолювати Українську астрономічну асоціацію, видавати кілька наукових видань і постійно генерувати нові ідеї. Тому коли пан академік, перебуваючи у відпустці, призначив мені зустріч для інтерв’ю на 8.30, я не втрималася, щоб не поцікавитися, коли ж його робочий день починається зазвичай. «Як правило, о сьомій ранку, — каже пан Ярослав. — Удома годину щось читаю, пишу, а о пів на дев’яту я вже тут, у Президії НАН. Не вказуйте, що я зараз у відпустці, бо все одно приходжу на роботу, де на мене чекає багато різних справ».

Наша зустріч відбулася у п’ятницю, за кілька днів до 70–річного ювілею академіка, який він відсвяткував учора. Але попри поважний вік Ярослав Яцків залишається вченим, який наукою «горить» і неабияк за неї вболіває...

В історії українського спорту Оксана Баюл посідає особливе місце. І не лише тому, що вона — наша перша олімпійська чемпіонка часів незалежності. Надто вже яскрава і неоднозначна біографія цієї фігуристки.

Покинувши Україну в 1994 році, одразу після свого тріумфального виступу на Олімпіаді в Ліллехаммері, Оксана впродовж багатьох років залишалася для нас далекою заокеанською зіркою — скандальною, гламурною, багатою й бідною одночасно. Читаючи новини про чергову її пригоду, хтось жалісно зітхав: нікому застерегти сироту від помилок. Хтось зловтішався: от що робить із людьми зіркова хвороба. А більшість байдуже міркувала: і чим все це закінчиться?.. Всупереч усьому, Оксана поборола алкогольну залежність, продовжувала кататися.

Із початком на просторах СНД «льодового буму», який спричинили телевізійні шоу, Оксана Баюл стала частіше навідуватися в Україну. Пам’ятаю, якось вона виступала в Києві в шоу Іллі Авербуха. На прес–конференції, що передувала виставі, журналісти навіть не одразу впізнали свою олімпійську чемпіонку. Оксана сиділа за столом у насунутому мало не на ніс капюшоні, на запитання відповідала, як ображений на весь світ підліток. Присутнім було навіть трохи ніяково за неї...

Тож і на цю зустріч я, чесно кажучи, йшла з певною пересторогою. Й була приємно здивована — в сьогоднішній Оксані Баюл не залишилося нічого від колишньої «опортуністки й хуліганки». А деякі її міркування «за життя» здаються настільки мудрими, що хочеться записати їх у цитатник. Я навіть подумала: можливо, Баюл повернулася з Америки в Україну саме тому, що після такої переоцінки цінностей людина просто фізично потребує зміни середовища?

Нашу розмову подаю не у вигляді інтерв’ю, а як коротенькі монологи героїні на теми, задані одним словом. Отже, йдемо за абеткою.

Коли одна моя колега довідалася, що я йду на інтерв’ю до професора Олександра Пономарева, то зізналася, що й досі побоюється колишнього викладача. Бо «дуже строгий». Мені повчитися у відомого професора не вдалося: коли набрали мій курс, Олександр Данилович поїхав на два роки до Праги викладати українську мову в Карловому університеті. Тож ішла до знаменитого мовника без зайвих пересторог. Але під час розмови не раз ловила себе на думці, що стежу за своїми словами: чи правильно ставлю наголоси, чи не допускаю, бува, інших помилок. Авторитет викладача все–таки дисциплінує.

Студентам багатьох вишів та людям, які люблять і хочуть знати українську мову, представляти Олександра Пономарева не потрібно. За його підручниками вчилося не одне покоління журналістів і філологів. А книжка «Культура слова» стала чудовим порадником і для мовників, і для людей, які бажають вивчити рідну мову досконало. Про мовну культуру ми й розмовляємо з паном професором.

«Вам заперечують існування вашої нації, але ваші співаки доводять світові, що ця нація має незрівнянно могутню і музикальну душу». Так захоплено французька інтелігенція відзначала безпрецедентний успіх виступів хору під орудою Олександра Кошиця у Франції. На думку істориків, ці виступи і сам маестро зробили на початку 1920–х років для України чи не більше, ніж увесь дипломатичний корпус. За радянських часів на батьківщині його ім’я замовчували, тоді як за кордоном Кошиця ставили в ряд найвидатніших диригентів ХХ століття. Сьогодні деякі культурологи вважають його фігурою за масштабом та неповторністю таланту рівною Тарасові Шевченку.

Наприкінці серпня, у День міста, харківський майдан Ірини Бугрімової мав прикрасити пам’ятник на її честь. Проте не сталося — створений скульптором ескіз не сподобався керівникам мерії. У результаті 100–літній ювілей знаменитої землячки, що відзначався цього року, пройшов у її рідному місті непомітно. Але це ніскільки не затьмарило видатних заслуг унікальної жінки, яка до останнього подиху служила цирковому мистецтву і про яку й досі ходять неймовірні легенди.

Сьогодні офіційна Україна відзначає 75–річчя стахановського рекорду. До феномену Стаханова і стахановського руху можна ставитися по–різному (автор цих рядків відноситься до останнього як до акту широкомасштабного шкідництва в промисловості), але важко заперечувати принаймні дві значущі речі. По–перше, рух справді набув все­союзного розмаху. Цьому посприяла істерична пропаганда і пряма зацікавленість влади. Та хіба мало в СРСР провалювалося пропагандистських кампаній, ініційованих верхівкою КПРС? А ця мала чималий і тривалий успіх. Якщо, звичайно, вважати таким лише піднесення іміджу робочої людини за рахунок дискредитації низового інженерно–технічного корпусу. Із часів стахановського рекорду чомусь стало звичним вважати точний інженерний розрахунок дурощами — порівняно з ентузіазмом робітничих мас. Результат — у наявності. По–друге, при всій штучності рекорду Стаханова (коли на нього працювала вся шахта), треба визнати, що Олексій Григорович дійсно був майстром своєї справи. М’язи м’язами, але треба було ще вміти направляти зубило відбійного молотка так, щоб відрубати від пласту максимальну кількість вугілля. До речі, Стаханов за власною ініціативою пішов на курси відбійників. І продемонстрував неабиякі вольові якості, коли наважився піти проти маси, якій його рекорд віщував тільки підвищені норми виробітку та зниження розцінок...

Те, що нині можна позбутися посади раптово і невідомо за що, вже не дивує. Проте це звільнення викликало справді всеукраїнський резонанс. Все ж звільнили ректора Донецького національного університету з 24–річним стажем, доктора фізико–математичних наук, академіка НАН України, Героя України Володимира Шевченка. Численні підписи на його підтримку відомих людей нині заполонили сайт «Майдан». Сам же Володимир Павлович цієї непростої миті у своєму житті усамітнився в рідному Підгородньому, що на околиці Дніпропетровська. Своїй 93–річній мамі про останні гучні і неприємні перипетії у своєму житті він не сказав — переживає за її здоров’я...

Меморіальні таблички на вулицях Кіровограда не рідкість, проте в цієї — історія особлива. За спогадами очевидців, у 1990 році цю пам’ятну дошку встановлювали ледь не з боями — місцеві комуністи були категорично проти. Прогресивним силам довелося навіть вдатися до хитрощів: і вулицю для встановлення підібрали малозаселену, і матеріал для дошки обрали специфічний — на зернистому граніті вже й 20 років тому ледь виднілися літери прізвища, а зараз і поготів. Проте, якщо добре придивитися, можна прочитати напис позолоченими літерами: «Цю вулицю було перейменовано до 110–ї річниці з дня народження Володимира Винниченка». Так у Кіровоград на початку 90–х поверталася пам’ять про видатного земляка.

Книгу «Сталінсько–гітлерівський геноцид українського народу. Факти і наслідки» видатного українця — аграрія, еколога, письменника–публіциста, фронтовика Федора Трохимовича Моргуна — можна порівняти з блискавкою, що висвітлює найпотаємніші куточки нашої історії та наступним громом привертає увагу до її прихованих ляльководів, яким так не хочеться з’являтися на суд людський і Божий. Автор, котрий дивом вижив під час фашистської окупації, був тричі поранений у боях за визволення України, виступає не тільки як очевидець грізних подій 1941–го й інших років минулої війни, а й як об’єктивний дослідник історії.

Зрештою, навіть як юрист, чий ґрунтовний аналіз тих подій побудований на фактах, документах, працях вітчизняних та зарубіжних істориків, політиків, полководців, і спонукає його до власного Нюрнбергського процесу. У тому числі й над тими, хто уникнув лави підсудних чи навіть намагався видавати себе за головного обвинувачувача...

«Ми відповідаємо за тих, кого приручили...» — з часів нашої юності з нами назавжди залишилися ці проникливі слова славного сина Франції, який пробудив у нас перше відчуття причетності до неозорої і водночас крихкої «планети людей», до вселюдського братерства. З його ім’ям ми пов’язуємо зародження в нас щемного почуття романтичної окриленості, віри у власні сили. Воно назавжди залишиться символом безкорисливої любові, самопожертви заради права відчувати себе Людиною.