Жити стало краще, але менше, і веселіше, але страшніше.

У боротьбі за право прийняти грандіозне спортивне шоу континентального або планетарного масштабу учасники конкурсних перегонів усе частіше вдаються до нестандартних маркетингових ходів. Скажімо, в презентації Казані, яка стала господарем чемпіонату світу з водних видів 2015 року, фігурував макет стадіону зi встановленим посеред поля басейном. Мабуть, саме цей проект став козирною картою російської заявки на виборах, які передували старту цьогорічної світової першості на воді.

Хоча б кількісно наблизитися до минулорічного медального «улову» на лейпцизькому чемпіонаті Європи в понеділок увечері мала українська збірна, яка змагалася на нинішній континентальній першості в англійському Шеффілді. Минулого року наші фехтувальники привезли додому чотири нагороди: по одному «золоту» та «бронзі», а також два «срібла». До позавчорашнього командного змагання шпажистів i рапіристок в активі «синьо–жовтих» значилося по одній нагороді кожного ґатунку. Проте поповнити медальний доробок наші не змогли ні в понеділок, ні вчора, хоча шпажисти були за крок від «бронзи».

Закінчення чергового сезону в Київській національній опері стало моментом успіху для 30–річного стажера Сергія Скочеляса. Його партія Хосе в опері Жоржа Бiзе «Кармен» викликала щиру симпатію з боку глядача та спонукала суворого критика виголосити німе питання: «У нас з’явився перспективний соліст?». «УМ» на місці вирішила з’ясувати, чия школа стоїть за молодим талантом.

В українському прокаті французька картина «Велика маленька Я» заявлена дуже скромно: кілька сеансів на день у кількох кінотеатрах. Але стрічка Яна Самуеля варта уваги сучасників, особливо тих, у кого пунктик на слові «кар’єра». Власне, на особливу оригінальність — та, мабуть, і шедевральність — режисер Самуель не претендував, прийом перегукування минулого з майбутнім і навпаки кінематограф експлуатує давно й успішно (рушійною сюжетною силою в «Амелі» була скринька з дитячим скарбом, герої картини «Про що говорять чоловіки» радять товаришу написати листа «собі, сімдесятирічному»). Але головним реалізатором цього прийому у своєму фільмі Ян Самуель призначив зірку французького кіно Софі Марсо. І забезпечив своїй казці щиру увагу кіноманів.

У Центрі Леся Курбаса стартував проект «Майстер–класи польських митців для молодих хореографів, режисерів і драматургів України». Розділений на три частини, кожна з яких триватиме два тижні, він стане своєрідною мистецькою альтернативою Євро–2012. «Якщо сьогодні є така тісна співпраця українців з поляками у футболі, то чому її не може бути в культурі?» — зауважує науковий керівник проекту професор Ганна Веселовська. Як розповіла пані Веселовська, ідея запросити польських фахівців із майстер–класами до Києва виникла більше року тому. Причому ініціатором була саме польська сторона: з такою пропозицією виступив директор Театрального інституту ім. Рашевського (м. Варшава) Мацей Новак. «Театр став для поляків чимось більшим за історично встановлений простiр, — вважає пан Новак. — Це пристрій для генерування енергії та ідей, які покликані зробити наше життя справедливішим та цікавішим. Можливо, і у вашій країні театр має нагоду розпочати важливий діалог про актуальні проблеми. Адже з власного досвіду ми знаємо, що сцена таїть у собі значну силу».

Кожна наука має своїх скелетів у шафі. Та коли артефакти різних дисциплін помістити в один простір вони часом починають «оживлювати» одне одного. Цей специфічний простір уже дістав міжнародну назву: «Нова наукова галузь ЕНІОЛОГІЯ присвячена розгляду таємничих, незрозумілих, окультних явищ, що їх не може пояснити офіційна наука», — читаємо у книзі Олександра Кульського «Тіні дракона Чен Гуана» (К.: Всесвіт).

За селищем Битків (місцевий люд на свій манер називає його Битьковом) закріпився неофіційний статус нафтової столиці Прикарпаття. Принаймні за обсягами видобутку чорного золота в передвоєнні роки тутешні промисли випереджали найбільший у США «вуглеводневий» штат Техас, а за рівнем технічного оснащення були серед лідерів у Європі. Та запаси нафти в природних підземних коморах Биткова за понад століття суттєво зміліли. І нині більшість місцевих висококласних фахівців освоюють надра Західного Сибіру. Їдуть туди, як самі кажуть, годувати комарів, а на зароблені кошти вдома будують розкішні котеджі, аби хоч на заслуженому відпочинку пожити у своїй, як гордо називають, Битківській Швейцарії. Назавжди звідси мало хто вибирається: місцеві роди — не перекотиполе, позаяк міцно вростають у кам’янисту битківську землю.

Навеснi 1962 року доля закинула мене на Крайню Пiвнiч у чукотський порт Певек, що в перекладi з чукотської означає «Гнила яма». І справдi, нiщо там не радувало око. На чорнiй гальцi берега «височiло» кiлька двоповерхових будинкiв та скупчення баракiв. Дерев’янi настили замiняли брукiвку. Жодного деревця, нi травицi, нi квiточки. Над усiм цим жалюгiдним мiстечком, притиснутим до бухти високими сопками, невпинно димiла ТЕЦ, забиваючи дихання своїм ядучим димом та посипаючи все навкруги чорним попелом.