Перед відкриттям 86–го сезону на великій сцені Театру імені Лесі Українки поставили столи, приготували чай і запросили артистів, які пропрацювали в Російській драмі 25, 30, 40, 45 років... Вони говорили про театр, свої ролі на цій сцені, переповідали байки і згадували залаштункові подробиці колись такого бурхливого життя. Розмови корифеїв, їхні діалоги, монологи слухала молодь, а саму зустріч знімав канал «Культура» — згодом на основі цих записів створять фільм про театр. Який цього сезону відзначить аж три круглі дати у своїй історії: 120–й сезон першого стаціонарного російського театру в Україні, 85 років як театр отримав статус державного і 70–річчя з дня присвоєння йому імені Лесі Українки. Про прем’єри і плани сезону 2011—2012 розповідає художній керівник Російської драми Михайло Рєзнікович.

Свого часу «УМ» уже розповідала про своєрідний тернопільський феномен, коли група релігійних фанатиків самовільно захопила кілька соток землі в центрі парку Національного відродження поряд зi Співочим полем. Прикриваючись начебто чудесною з’явою в тому місці самої Богородиці і маніпулюючи релігійним менталітетом місцевого населення, члени об’єднання «праведних католиків», яке не визнала жодна із зареєстрованих на Тернопільщині конфесій, поступово звели там чималу будівлю та добротний паркан, відтак почали поводитися у громадському місці так, ніби це їхня приватна територія. До міської ради постійно надходили скарги від мешканців міста і на досить агресивну поведінку «релігійних загарбників», і на «блокаду» ними джерела, воду з якого раніше брали сотні жителів навколишніх мікрорайонів. Нездатність раз і назавжди припинити самоуправство під благородним покровом посадові особи колишньої міськради пояснювали цілою низкою правових колізій, а на самих «праведних католиків» навіть до суду та прокуратури подавали, але каплиця лише обростала новими будівельними конструкціями. А от нова влада терпіла недовго.

Минулого понеділка у Єлизаветівці, що у Петриківському районі, відбулася, за місцевими мірками, історична подія: 86 осіб засвідчили свою участь в ініціативній групі з проведення місцевого референдуму. На останній планують винести питання про довіру депутатам сільради. Передували цьому гучні події, які минулого тижня вилилися навіть у прес–конференцію в столичному інформагентстві УНІАН. З журналістами спілкувався 29–річний голова Єлизаветівської сільської ради Максим Голосний, той самий «вискочка», який кинув рішучий виклик («УМ» про це вже писала) «регіональній» владі в області.

Напередодні 170–річчя від дня народження видатного українського письменника, публіциста, педагога, громадського діяча Михайла Драгоманова наша газета проанонсувала ювілейні заходи, що відбувалися на його малій батьківщині, у місті Гадяч. Спершу в приміщенні «іменної» школи №2 (саме на цьому місці стояв будинок тодішнього повітового училища, в якому навчався майбутній просвітитель) відбулася всеукраїнська науково–практична конференція. Наступного дня тут відкрили меморіальну дошку. А головні урочистості тривали в оновленому урочищі «Зелений гай», де свого часу стояв просторий кам’яний «дачний» будинок родини Косачів—Драгоманових.

На свято, яке відбулося у столичній школі Хо Ши Міна, завітали шановані гості — надзвичайний і повноважний посол В’єтнаму в Україні — пані Хо Дак Мінь Нгуєт, перший в’єтнамський космонавт Фам Туан — він вийшов на орбіту в 1980 році. «Іменинниками» ж події стали наші співвітчизники — голова товариства дружби «Україна—В’єтнам» Олександр Шлапак, директор школи Лариса Шульга, вчитель Катерина Бурдіна.

Точні, до мікродеталей, озброєння, кольорів і написів, копії бойових літаків найвідоміших у світі конструкторських бюро вже не втискаються у дві чималі шафи вітальні його квартири. Пан Віктор як сам жартує, почав зі своїми моделями здійснювати тиху експансію в родинну спальню, добре розуміючи, що в дружини Ірини від такого зухвальства терпець із дня на день може урватися. Вона не в захваті від цього «задавненого» авіахобі, проте мусить зважати на інтереси глави сім’ї, позаяк інших чоловічих «гріхів» за ним не помічено.

«Дехто шукає психологічну рівновагу в горілці, хтось — у наркотиках, треті — ще в якихось сумнівних «антистресах», а я обожнюю авіацію, — пояснює свій вибір Віктор Володимирович. — Вона додає мені сил і здоров’я. Кожен літак iз колекції, створеної за понад чверть століття, має свою всесвітню історію і часточку вкладеного в нього мого серця. Тому колекція не продається. Це — майже святе».

Кожен знає, що калина — символ України. Утiм мало хто асоціює ці червоні ягоди, які втрачають гірчинку лише після заморозків, з кулінарією. Ну хіба бабусин чай з калиною від застуди. Проте раніше калина була частим гостем на нашому столі. З неї готували чудові кисло–гіркуваті соуси для м’яса і риби, її додавали до тіста, коли пекли хліб, із свіжих плодів робили неперевершений калиновий квас і кисіль «калинник», з нею варили вареники, квасили капусту, пекли пиріжки, вигадували мармелади, пастилу та варення, настоювали морси чи просто сушили (зацукрювали) в меду. Про все це мені нагадала Ольга Пирогова, філолог–славіст, яка народилася в Україні, а зараз постійно мешкає в Росії. Побувавши якось на гостинах у рiднi, панi Ольга зготувала м’ясо з калиною. Ця страва для мене стала просто гастрономічним відкриттям! І вже через кілька днів новим смаком я дивувала своїх рідних. А тепер маю повноцінне калинове меню.

Хто з вас не пам’ятає тоненьких хрустких вафель, які мама смажила на важезному агрегаті, схожому на дві сковорідки? Ті вафлі, які треба було скручувати ще гарячими, обпікаючи пальці, але винагорода того вартувала — конуси, начинені вершковим кремом чи згущеним молоком (а може, якоюсь особливою сумішшю за секретним рецептом мами), розчинялися у роті миттю і змушували мріяти про наступну порцію. Зараз такі вафельниці лишилися хіба що у дуже запасливих господинь чи любителів антикваріату, бо на зміну їм прийшли зовсім нові електричні помічники. Такі вафельниці дозволяють готувати вафлі навіть на сніданок, попередньо максимум за 10 хвилин замісивши тісто.

Попри те, що чемпіонки останніх трьох сезонів української суперліги базуються у Кривому Розі, головним центром жіночого гандболу України по праву вважається Ужгород. «У місті є хороший зал, тисячі палких шанувальників гандболу. Матчі місцевих «Карпат» транслюють в інтернеті та по супутниковому телебаченню. А поруч з ареною розташований готель для прийому спортсменів», — так керманич ужгородської команди Борис Петровський розповідає «УМ» про спортивні принади міста. Саме в обласному центрі Закарпаття відбувся перший з’їзний тур нового сезону в жіночій суперлізі. І саме «Карпати» очолили турнірну таблицю.

Для тих, хто не надто пильно стежить за перипетіями українського волейболу, відсутність 11–разового чемпіона країни — харківського «Локомотива» — у турнірній таблиці вітчизняної суперліги сезону 2011/2012 може викликати неабиякий подив і навіть тривогу. Однак бити на сполох не слід. Флагман українського волейболу живий, здоровий і заявлений до участі в чемпіонаті України, щоправда, виступи на внутрішній арені «залізничники» почнуть лише на стадії «плей–оф». А наразі підопічні Юрія Філіппова взялися за підкорення іншої висоти — відкритої першості Росії.