Нещодавно віце-прем'єр із гуманітарних питань Дмитро Табачник ошелешив українське суспільство цинічною фразою: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем». Доктор історичних наук, автор двох дисертацій про репресії в Україні в 1920—40-х роках не може не знати, де тоді поділася українська інтелігенція і хто працював у ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Мав би знати й про долю ближчої за часом української інтелігенції — шістдесятників.
Зараз справляємо «Різдвяних Василів» — поминаємо Стуса, який загинув у концтаборі у віці 47 років; Симоненка, якого побили міліціонери, і він помер у 28 років; Чумака, розстріляного у 18 років. Наведу лише один приклад: із того, що написав у останні п'ять років свого життя вдруге ув'язнений Василь Стус, збереглося лише 45 листів до рідні та 16 дрібно списаних клаптів, які тепер публікуються під назвою «З таборового зошита». Про долю збірки «Птах душі», де мало бути близько 300 віршів і стільки ж перекладів, російська влада відповідає вдові та синові, що «з ліквідацією табору всі папери знищені». Я читав цю збірку в лютому—березні 1984 року, коли сидів зі Стусом в одній камері, але через тяжкий фізичний свій стан не спромігся вивчити жодного з віршів, написаних верлібром. Досі картаю себе за це. «Творчість Василя Стуса — дерево з обрубаною вершиною», — каже Михайлина Коцюбинська. Знищення Стуса — злочин російського імперіалізму проти української культури.
Тим часом Леонід Бородін, останній співкамерник Стуса, а нині — головний редактор журналу «Москва», опублікував усе, що написав у неволі. Чому б тепер віце-прем'єрові на державному рівні не звернутися до російських властей, щоб старанніше пошукали рукопис Стуса? Хай спитають пермських кадебістів Афанасова, Ченцова, Василенкова. Хай сам запитає пана Василя Ільківа, який ще недавно працював у СБУ. Хай пообіцяє велику винагороду тому, хто, може, не спалив рукопис, а приберіг його до ліпших часів. Адже такі випадки траплялися. Наприклад, один кадебіст спалив тільки перших 25 сторінок спогадів Бориса Антоненка-Давидовича, а решту згодом продав родині за 1000 доларів.
Але пан віце-прем'єр зацікавлений не у зміцненні конкурентоспроможності української культури щодо рідної йому російської, а якраз навпаки, в подальшому її ослабленні. Так, Дмитро Табачник, наприклад, вважає за непотрібне дублювати фільми українською мовою, бо це, бачте, економічно не вигідно.
Iз цієї нагоди саме в ці дні годиться згадати, що 35 років тому, 12 січня 1972-го, в Україні здійнялася нова хвиля арештів української інтелігенції.

В Україні могил героїв, мабуть, більше, ніж калинових кущів. Однак досі немає переліку місць пам'яті — не те що електронного, а хоча б на папері. У вигляді своєрідної мапи зафіксованої національної історії. Як це прийнято в зацiкавлених своїм нацiональним «я» суспільствах. Кілька громадських організацій і одна державна декларують свою причетність до такої праці. Утім реальний і відкритий облік пам'ятних місць та фахове інформування про них в Українi провадить, здається, тільки львівське товариство «Пошук».
Якось, мандруючи інтернетівськими місцями пам'яті, я випадково натрапила на Віртуальний музей ГУЛАГу. Виявилося, що в ньому на високому рівні представлено експозиції майже десяти українських музеїв тоталітаризму та визвольного руху. Стало цікаво: як одна організація змогла подвигнути таку, непідсильну цілій державі, справу? Виявилося, що товариство не тільки музеями опікується, а й досліджує місця поховань, встановлює імена загиблих, описує пам'ятники й меморіальні дошки. Тобто наповнює скарбницю національної пам'яті. Про все це — наша розмова з головою львівського товариства «Пошук» Інною Федущак.

У переддень Нового року в Запоріжжі відбувся традиційний турнір важкоатлетів на призи легенди світового спорту Леоніда Жаботинського. На помостах навчально-спортивної бази «Спартак» змагалися близько ста спортсменів. Для Аліни Давиденко та Олексія Микитенка важливою була не лише перемога в турнірі, а й отримання посвідчень майстрів спорту з рук багаторазового світового рекордсмена й дворазового олімпійського чемпіона — самого Жаботинського.

— Пане Вікторе, давайте почнемо з того, чи астрологія — це наука?
— Швидше, це суміш науки і мистецтва. Астрологу потрібно не лише порахувати натальну карту людини, накреслити її гороскоп, використовуючи знання сферичної геометрії та тригонометрії, астрономії, й зуміти цю карту прочитати, протлумачити. Астрологія — це інструмент для діагностики. Як, наприклад, рентгенапарат. Ви можете зробити знімок хворого місця, але прочитати, що це означає, зуміє виключно спеціаліст. Я не люблю, коли цьому процесу приписують містику. Швидше, тлумачення астрологічних символів передбачає знання психології людини. Але коли ви приходите до психолога, то він на вас має подивитися, поговорити з вами, протестувати. А мені цього не потрiбно. Я, не бачачи вас, але маючи на руках вашу карту, можу по телефону розповідати про ваші уподобання, особливості, давати прогнози рекомендації. Навіть про те, якої ви конституції, і, можливо, зовнішності. Психолог не скаже про те, коли у вас можуть виникнути ті чи інші проблеми, лише про їхню ймовірність. Навіть видатний психолог і дослідник підсвідомого Карл Юнг займався астрологією.

Наприкінці минулого тижня у новому київському виставковому залі на Володимирському узвозі, 4, компанія «А.Е.Л.» гучно і стильно презентувала 12 аудіокниг. На презентації можна було побачити сучасних українських письмеників, чиї твори «А.Е.Л» видала у МР3-форматі — вишукану Ірен Роздобудько, веселу Ларису Денисенко, бородатого Юрія Покальчука у незмінних чорних окулярах, лисого Любка Дереша та розпатланого й одягненого у картату сорочку Тараса Прохаська. На сцені співала «Піккардійська терція», а гості активно частувалися шампанським, соками, канапками та фруктами. Бажаючі могли послухати будь-яку аудіокнигу та купити диск, який найбільше припав до душі.

Українські дизайнери після свого, рідного, комфортного вітчизняного Тижня моди — Ukrainian Fashion Week — розбіглися межи людьми хто куди: здебільшого — в Москву! В Москву! та ще один авіаквиток до Мілана, один до Парижа, а Олександр Гапчук піймав хвилю на Загреб. Він узяв участь у 7-му хорватському Тижні моди. Хоч їхній тиждень прет-а-порте і молодший за наш, але 36 учасників він назбирав — 20 колекцій представили молоді хорватські дизайнери, 9 — визнані національні майстри, і решту — запрошені гості: Джулія Рената (Julia Renata) — Мехіко, Ермано Сцервіно (Ermano Scervino) — Італія, Тер Ет Бантіне (Ter Et Bantine) — Італія, Луїс Де Гама (Louis De Gama) — Великобританія, Олександр Гапчук (Україна). Завершився хорватський Тиждень моди майстер-класом Роберто Каваллі (Roberto Cavalli) і показом Джиммі Балдініні (Gimmi Baldinini).

Власне, походження назви міста досі не має однозначного тлумачення в істориків і є предметом для досліджень. За однією з версій, воно взяте від імені першого поселенця Яреми Годованця. За іншою, саме слово «яремче» трактується як тюркське і означає «повертатися назад». Інші дослідники припускають, що назва міста може мати стосунок і до імені Михайла Яремицького — священика, який мав на цих землях парафію у XVIII столітті.

Минулого тижня редакція «УМ» розпочала акцію «Захистимо світлу пам'ять Джеймса Мейса!», мета якої — засудити паплюження комунiстами iменi видатного сина американського народу й полум'яного патріота України. Заступник директора Інституту історії України НАНУ, доктор історичних наук Станіслав Кульчицький вважає акцiю потрібною «для утвердження правди й духовного очищення суспільства». Він пояснює ідеологічну агресивність комуністів, які звинуватили покійного Мейса у виконанні якихось завдань Білого дому та ЦРУ, «боротьбою за політичне виживання».
Подаємо коментар пана Кульчицького — колеги Мейса з дослідження Голодомору.

Я дуже люблю Польщу. З дитинства. Річ у тім, що моя рідна сестра Танюха одружилася з красенем-поляком Зигмунтом і полинула до Речі Посполитої будувати щасливе особисте життя. Відтоді я приїздила до Вроцлава, де вона оселилася, рік у рік, тому знаю його не гірше, ніж рідний Київ. А історія цього міста, розташованого на берегах Одри, дивовижна. Шістдесят років тому товариш Сталін підсунув до себе карту Європи, взяв червоного олівця й провів на ній кілька кривулястих ліній. Відтоді кордони Польщі посунулися на захід. І старовинне німецьке місто Бреслау перетворилося на Вроцлав. Щоправда, полякам довелося розлучитися зі Львовом. Хитрий Йосип Віссаріонович, як та підступна лисичка з народної казки, вимагав: «За курочку — гусочку, за гусочку — телятко, а за телятко — дівчинку». А щоб було ще цікавіше, до Вроцлава-Бреслау поселили колишніх львів'ян. Ось такий експеримент, наслідки якого можна спостерігати сьогодні. Та я не збираюся робити жодних політичних чи економічних висновків. Я просто мандрую.

Напередодні 11-го турніру пам'яті Ігоря Турчина, присвяченого 70-річчю з дня народження великого тренера, більшість вважала, що боротьбу за головний приз поведуть українки та румунки. Щоправда, срібні призери минулорічного чемпіонату світу не привезли до Києва чотирьох основних гравців. Леоніду Ратнеру вдалося зібрати всіх сильніших iз тих, хто міг допомогти командi. Лише в переддень старту стало зрозумілим, що травма спини не дозволить нам розраховувати на голкіпера Тетяну Ворожцову на грудневій континентальній першості.