Позавчора у своєму маєтку біля містечка Градечек у Богемії помер уві сні Вацлав Гавел — великий гуманіст, борець за права людини, колишній дисидент, драматург, останній президент Чехословаччини та перший президент Чеської Республіки. У жовтні на тлі тривалої легеневої хвороби він відзначив 75–річчя.

Безсумнівно, Гавел був найвідомішим чеським політиком повоєнного періоду, одним із символів світової демократії, моралі, незламності переконань.

Після виходу в «УМ» публікації «Заплатіть і... виселяйтесь», у якій ми написали про порушення студентських прав у гуртожитку №18 Інституту журналістики Київського Національного університету ім. Т. Г. Шевченка, на вулицю Єреванська, 14д навідалася перевірка, створена за наказом ректора Леоніда Губерського. Утім її візит можна було передбачити значно раніше: про наближення ревізорів свідчили хоча б декілька зривів пар для «роз’яснювальної роботи», яку проводив з усіма п’ятьма курсами директор Інституту журналістики (ІЖ) Володимир Різун. Паралельно з ним аналогічні «виховні співбесіди» провела комендант гуртожитку Марія Апанович.

Дружина українського дисидента та письменника Миколи Руденка Раїса стала для свого чоловіка не просто вірною супутницею життя — його надійним соратником і побратимом. Вона завжди лишалася в тіні свого чоловіка, хоч її власна біографія запросто могла б стати сценарієм захопливого фільму — про велич духу, любов і вірність ідеалам. Пані Раїса до свого мужнього життєвого шляху, тюремного ув’язнення, багаторічного тиску спецслужб і жертовного служіння справі чоловіка ставиться навдивовижу скромно. Вона ніяк не могла збагнути: навіщо писати про неї? Якщо головним завжди лишається він — її чоловік. «Хто я для України? — щиро дивувалася пані Раїса на наші вмовляння розповісти свій життєпис. — Я — усього лише дружина Миколи Руденка. А він — глиба».

Учора, 19 грудня, Миколі Руденку виповнився б 91 рік. Із цієї нагоди «Україна молода» поспілкувалася з Раїсою Руденко — про буремні роки їхньої з чоловіком молодості, боротьбу за правду, вільнодумство і звичайну людську мужність.

Голлівудська кінозірка Анджеліна Джолі віднедавна не лише акторка, а й режисерка. Та ще й, як виявилося, непогана: вже за свою дебютну режисерську роботу Енджі отримала нагороду від фахівців. Як повідомляє Contact music, фільм «У країні крові та меду», в якому Джолі виступила також продюсером і до якого сама написала сценарій, отримав спеціальний приз Стенлі Крамера. Цю відзнаку Гільдія продюсерів Америки присуджує стрічкам, які порушують «провокаційні соціальні питання».

Влада Рима оголосила війну жувальній гумці.

Підраховано, що щоденно у Вічному місті, зокрема на території археологічних пам’яток та закладів культури, випльовують повз смітники більше 15 тисяч, а впродовж року — 5,5 мільйона використаних жуйок. Відтирання клейкого сміття коштує комунальним службам одне євро за штуку, тобто міський бюджет витрачає на це щороку 5,5 млн. євро. Крім того, жуйка завдає значної шкоди історичним пам’яткам i взагалі екологічній системі, адже період біологічного розкладу жувальної гумки становить п’ять років.

Гасло дня: «Хай живе український суд — самий безапеляційний суд у світі!»

Народне мистецтво завжди актуалізується в дні традиційних свят — коли лунають колядки, до прикладу, чи ворожать на Андрія, логічними і доречними раптом знову стають рушники, дідухи, вишиванки, сирні коники, глиняні свистульки. У Музеї Івана Гончара до 20 грудня експонується виставка рушників Олександри Теліженко і ляльок–мотанок Лариси Теліженко, свекрухи і невістки. Пані Олександра рушниками займається все життя — і на виробничому рівні (у Черкасах вона має творчу майстерню, де 20 майстринь вишивають сорочки, рушники, герби, прапори, корогви і для президентів, і для патріархів, і для всіх, хто може оцінити), і на науковому (викладає курс «Українська народна культура» в Київському університеті банківської справи і недавно написала однойменну наукову роботу на два томи). Вона каже, що коли ще українці не знали грамоти, то переносили космічні знаки і символи, мову Всесвіту на свої рушники у вигляді орнаментів і символів. Художниця вишивала з дитинства — разом із мамою, яка сама піднімала трьох дітей, гаптували наволочки, рушники і продавали на базарі, каже, так навишивалася, що сказала собі: вивчуся і ніколи голки в руки не візьму. І наврочила — усе життя займається вишивкою, але вже як художник. Рушники, представлені на виставці, авторські — філософські і монументальні: «Шлях аріїв», «Холодний яр», «Пам’яті Нарбута», «Тріумф жінки», «Роксолана», «Грім і тиша» (посвята Василю Симоненку), «Червона рута», «водяний» триптих із драконами, лілеями, яйцем–райцем, рибою, лебедями...

Олександра Теліженко розробляє систему знаків і символів, малює рушник–картину, підбирає кольори і відтінки, а вишивальниці голкою і ниткою «малюють» його на полотні. Олександра іде по залу і «читає» коди своїх рушників, ти поруч — абсолютно безграмотний, здається, що перед тобою одна з мертвих мов, втрачених у ході цивілізації. Так само ми, сучасні, не вміємо «читати» ікони — колись їх послання розуміла кожна людина. Значить, нам потрібен дешифрувальник? «Краса — дуже дієва, наукова категорія, — каже Олександра. — Уже прийшли до того, що художник — це божа місія на землі, у нього тонка шкіра, він швидко згорає, але йому дано зчитувати інформацію з космосу за допомогою інтуїції. Інтуїція художника — це як купа інститутів, от він нічого не вчить, а все знає. А для глядачів, відвідувачів виставки досить відчувати красу. Коли йдеться про проблему вибору, тут включається селекція за принципом краси — те, що подобається, це хід інтуїції, це наше підсвідоме знання робить відбір. Треба прислухатися до себе».

І все ж Олександра Теліженко дала кілька розшифровок кореспондентці «УМ».

На прес–конференцію за підсумками 2011 року Міністерство культури запросило журналістів на Малу сцену Театру Франка. Якщо хтось надумає для себе скласти рейтинг найгучніших культурних подій року — на цей майданчик варто звернути особливу увагу. Задумував його ще Сергій Данченко, художній екс–керівник «франківців». Із того часу Мала сцена зi статусу перспективного арт–об’єкта неодноразово переходила у статус безнадійного довгобуду, й ось після двадцяти трьох років будівництва її нарешті здали в експлуатацію. Мала сцена Театру імені Франка носитиме ім’я Сергія Данченка, вона вміщує близько 200 глядачів і на повну силу запрацює вже з наступного року.

На цьогорічну «Драбину» до Львова приїхали драматурги з Грузії та України — дванадцять митців, учасників проекту Британської Ради «Нова драма з театром Royal Court, який вважається одним iз найвідоміших експериментальних театрів Європи. На фестивалі можна було познайомитися з п’єсами молодих драматургів та поспілкуватися з ними на тему молодої драматургії. З’ясувалося, що немає жодного сучасного грузинського драматурга, який би не писав на тему війни. І це зрозуміло, адже за 20 років незалежності Грузія пережила вже кілька воєн. Як пояснює життєрадісний Басса Джанікашвілі, який навіть про війну пише з гумором, є в наших драматургів і спільна риса: «Лондонські вчителі часто кажуть нам, що наші герої в творах не можуть нічого змінити. Це характерна риса пострадянської драматургії, у творі є мета, але її неможливо досягти».

Перед стартом турніру молодіжних збірних другого дивізіону в Донецьку основними претендентами на підвищення в класі вважали команди України й Угорщини. На льоду Палацу спорту «Дружба» конкуренти зійшлися вже в другий ігровий день. Гра виправдала сподівання чотирьох тисяч глядачів і принесла перемогу нашим хлопцям.