— Знаєш, це приємне відчуття, коли ти купив щось нафіг тобі не потрібне, але на душі так тепло від того, що в тебе воно є.

— Я так одружився.

Негода, що прийшла на зміну тривалій спеці, вже завдала чимало шкоди. І розслаблятися, судячи з прогнозів синоптиків, не варто. У ніч проти 14 серпня внаслідок несприятливих погодних умов через спрацювання систем захисту ліній електропередач були знеструмлені 345 населених пунктів у десяти областях України. Рекордсменом знеструмлення стала Вінниччина, де без світла залишилися мешканці 109 населених пунктів. Сильні зливи пошкодили подачу струму також у 80 населених пунктах на Київщині, 65 — Хмельницькій, 36 — у Тернопільській областях. Постраждали також Волинська, Чернівецька, Івано–Франківська, Черкаська, Чернігівська, Рівненська області. У Донецькій області сильні пориви вітру та шквальні потоки води спричинили падіння близько тисячі дерев. За даними Центру пропаганди Головного управління МНС України в Донецькій області, найбільше зелених насаджень повалило у місті Святогірськ Слов’янського району. Також пошкоджено 150 метрів тепломережі, 415 кв. метрів покрівель трьох житлових будинків, зруйновано будівлю їдальні дитячого оздоровчого табору «Яструбок». Падаючи, масивне гілля поранило двох людей, яких із травмами середнього ступеня важкості госпіталізовано до Слов’янської міської лікарні. До аварійно–відновних робіт залучено підрозділи МНС та комунальні служби району.

Учора колегія суддів Апеляційного суду Києва на чолі з головуючою суддею Ольгою Юргикою розглянула апеляційну скаргу т.в.о. міністра оборони Валерія Іващенка на вирок Печерського райсуду столиці, яким його засуджено до п’яти років позбавлення волі. Екс–урядовця несподiвано звiльнили в залi суду, призначивши йому умовний термiн покарання з iспитовим строком на один рiк. Нагадаємо, що пана Іващенка обвинувачували у зловживанні службовим становищем під час підписання плану санації Феодосійського судно–механічного заводу. З моменту арешту він провів за ґратами рівно два роки, при цьому постійно скаржився на болі в хребті, які загострилися через ненадання йому належної медичної допомоги. На оголошення вироку у квітні його навіть заносили до суду на ношах.

Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової.

Звідки шанувальники народного мистецтва знають Юрія Цепецавера, і сам майстер достеменно пояснити не може, хоча його різьбярський почерк, передусім завдяки сакральним виробам, уже знають за межами України. Не надто переймається він й особливостями своєї творчості. «Які там секрети? Роблю, та й усе, — у погляді майстра зблискують добродушно–іронічні іскорки. — Де береться те натхнення — сам не знаю. Коли в руці тримаю різець — для мене нічого іншого на світі не існує. Виходжу з цього стану вже тоді, як робота набуває завершеного вигляду. Та проходить якийсь час — і знову все повторюється».

Гірничий інженер за фахом Ян Щекатуров, який усе трудове життя пропрацював у гірничорудній промисловості, в тему деструктивних релігійних культів поринув випадково. Спонукав його до цього приятель, людина глибоко віруюча, що загорівся ідеєю створити громадську організацію, яка б допомагала жертвам сект. Яна Миколайовича він спершу попрохав тільки надати в цьому підтримку. Але потім приятелю запропонували роботу в Криму, де він працює дотепер. А Щекатуров справді волею обставин започаткував у 2003 році дніпропетровську громадську організацію допомоги жертвам деструктивних культів «Діалог».

Урочисте закриття ХХХ Олімпійських ігор у Лондоні запам’ятається не менше, ніж їх відкриття, хоча переплюнути «відкривача» Денні Бойла режисерові–постановнику заключного шоу Кіму Гевіну, звісно, не вдалося. Але він і не ставив перед собою такої мети. В основу сценарію Гевін поклав екскурс в історію сучасної британської музики, і «дискотека» вдалася на славу: мільйони телеглядачів в усьому світі змогли насолодитися виступами гуртів Muse, One Direction, The Pet Shop Boys, Who, Queen, Джорджа Майкла, Аннi Леннокс та багатьох інших британських топ–зірок, як живих, так і вже покійних (коли Джон Леннон з екрана співав своє «Імеджн», а зі сцени йому наживо підспівував дитячий хор, не лише у шанувальників «Бітлз» виступили на очах сльози). Усі вони виступали за символічний гонорар — 1 фунт стерлінгів.

Дуже розумні діти підозрюють, що в лелеки з капустою якісь шури–мури.

Про те, що Іван Андрусяк рано чи пізно стане дитячим письменником, я знав уже давно. Щоб дійти такого висновку, зов­сім не обов’язково ретельно вивчати його творчість. Варто лиш звернути увагу на те, з яким захватом Іван розповідає про витівки своїх донечок. Він каже, що разом із ними проживає ще одне життя... Але я, звісно, і гадки не мав, що в його дитячій прозі зрине коли–небудь справжній фаустівський мотив. Аж раптом — «Вісім днів із життя Бурундука», такий собі український дитячий «Фауст»! «Бурундук» — це шкільне прізвисько Івася Бондарука, головного героя повісті. Хлопчина добрий і кмітливий. Одна біда — він пишкатенький–щокастенький, тому на фізкультурі йому хоч кричи «рятуй». Злізти вгору по канату — дзуськи, перестрибнути через «козла» — дзуськи, забити гол навіть у порожні ворота — дзуськи... І от одного разу Івась їде на вихідні в село до бабусі й знаходить там дивне–предивне куряче яєчко. Бабуся каже, що коли те яєчко сім днів носити під пахвою та ще при тому ні з ким не розмовляти, то з нього може вилупитись «антипка», тобто чортик. І потім він зробить для тебе все–все, чого тільки душа схоче. «О! — думає Івась. — Треба спробувати!» Починається історія. Чим вона закінчилась, читайте самі, а от мене вона наштовхнула на думку поговорити про нашого «рідного» українського «антипку». Тим паче, що це мій тринадцятий «урок літератури» на шпальтах «України молодої».

Вона вийшла на сцену в чудовому національному подільському вбранні, маленька й голосиста, аби собою символізувати відкриття фестивалю. Так повелося, що на «Кришталевих джерелах» щороку була своя Кришталинка. Колись — дівчинка в блискучій пишній сукні, сьогодні — маленька подоляночка. Адже фестиваль, який досі відбувався переважно в Сумах, хоча нерідко й мандрував країною, цьогоріч завітав до Вінниці. Й тут знову дружно запрацювали в дитячих руках відеокамери, диктофони, фотоапарати. Бо ж коли ще можна побачити й поспілкуватися із народним артистом України Володимиром Талашком і разом із ним переглянути кадри фільму «В бій ідуть самі старики», де він співав у хорі Леоніда Бикова. Почути побажання — девіз героя «Двох капітанів» Сані Григор’єва «Боротися й шукати, знайти і не здаватися» з уст самого виконавця цієї ролі у відомому радянському кіно, режисера Бориса Токарєва. Побачити фільм чарівної дружини Бориса, заслуженої артистки Росії, режисера Людмили Гладунко, до речі, народженої на Вінниччині. Сприйняти мудрі поради від ведучих майстер–класів, оператора Володимира Таргонського та сценариста, режисера Романа Ширмана; від поважних членів журі... Нарешті, дізнатися, що відомий російський та американський кінорежисер Родіон Нахапетов, який прилетів на «Кришталеві джерела» з Лос–Анджелеса, співає «Дивлюсь я на небо» зовсім без акценту. Втім, і не дивно з його українським корінням...