«Арешт Ріната Ахметова!», «Юлія Тимошенко вийшла на відеозв’язок із вигнання в Лондоні!», «Сандей Аделаджа — єпископ УПЦ МП!», «У Київ­ському зоопарку нарешті отруїли останнього пелікана!» — вигукували миловидні дівчата в білих футболках із логотипом руху «Стоп цензурі!», розмахуючи свіжими газетами. Газети, що їх позавчора роздавали перехожим у центрі Києва, були ну дуже свіжими: «неперіодичне видання «Українська неправда» датувалося 6 червня 2014 року. Лише одна шпальта з восьми написана українською мовою — «в рамках державного замовлення на виконання ст. 10 Конституції та Хартії регіональних мов і меншин». На цій сторінці — статті під назвами «Рішення об’єднаної партії «Єдиний регіон» — кожному!», «В Україні створено громадське телебачення (на чолі з Віктором Медведчуком)», репортаж «Робочий день депутатів», у якому йдеться про вправляння нардепів у співі реформованого гімну «Хай вічно буде наш президент, коаліція і стабільність!»

В останній день кожного місяця, який налічує 31 день, російські опозиціонери збираються на «Марші незгодних». У деяких містах — більш провінційних і менш помітних — ці акції відбуваються досить мирно. У деяких — передусім у Москві та Санкт–Петербурзі — критики Кремля постійно наштовхуються на шалений спротив влади. «Марші» розганяють «омонівці», «витискають» із центральних вулиць міліціонери, кількість яких зазвичай чи не вдвічі перевищує число мітингувальників, і, звісно, забороняє місцева влада. Але вчорашня акція стала особливою: цього разу значно більше уваги до «Маршу незгодних» було прикуто не 31–го, а напередодні його проведення.

Уже кілька днів 83–річна Ядвіга Качинська не чекає побачити на порозі своєї лікарняної палати молодшого сина Леха. Це раніше вона, перебуваючи між життям і смертю у відділенні кардіології варшавського Військового інституту медицини, часом марила, приймаючи за Леха свого старшого (хай і на якихось півгодини) сина Ярослава. За всі 60 років, відколи акушерка, прийнявши пологи, показала їй двох майже ідентичних на вигляд малюків, пані Ядвіга жодного разу не сплутала своїх таких насправді різних близнюків, які здавалися однаковими тільки стороннім. Та в критичному стані мозок відмовлявся повірити в те, що вже кілька тижнів Лех не приходить відвідати хвору матір.

«Я не Лешек, мамо», — ледве стримуючи сльози, відповідав Ярослав, розповідаючи чергову «переконливу» історію про те, чому заклопотаний державними справами президент Качинський не може знайти й хвилини на візит до найдорожчої людини. Лікарі заборонили йому хвилювати важко хвору, і майже півтора місяця після загибелі Леха Качинського в авіакатастрофі під Смоленськом його мама не знала про загибель сина. Але брехати з кожним днем ставало дедалі важче: «Я більше не можу вдавати, що нічого не відбулося. Найближчими днями я змушений буду розповісти мамі всю правду. Я дуже цього боюся...» — зізнавався журналістам лідер політичної партії «Право і справедливість», кандидат у президенти на місце загиблого брата Ярослав Качинський.

Кілька днів тому, коли лікарі підтвердили, що хоч фізично пані Ядвіга ще залишається дуже слабкою, психічно її стан фактично повернувся до нормального, Ярек зібрався із силами і сказав матері, що тепер у неї є тільки один син. Пресі про це повідомила голова виборчого штабу лідера «ПіС» Ельжбета Якубяк, зауваживши: «Пані Ядвіга — сильна жінка і, сподіваюся, знайде в собі сили, аби витримати цю новину й підтримати Ярослава».

Напередодні помпезного відзначення 65–річчя Перемоги в Україні провели кілька соцопитувань, результати яких виявилися досить несподіваними. Виявляється (принаймні за тим опитуванням) більшість українців вважають саме День Перемоги, а не День Незалежності найбільшим державним святом. Невідомо, чи проводять такі дослідження у Грузії. Але 26 травня — День відновлення незалежності (цю дату відзначають у пам’ять про 1918 рік, коли Грузія проголосила незалежність після тривалого перебування у складі Росії) — для грузинів точно є найбільшим із нерелігійних свят. За словами очільника дипломатичної місії Грузії в Україні Грігола Катамадзе, досить цього дня зазирнути у щасливі очі людей, аби переконатися: вони пам’ятають свою історію й понад усе цінують незалежність, здобуту кров’ю багатьох поколінь своїх предків.

В історії Грузії було багато сумних сторінок, і досі деякі з них залишаються неперегорнутими. Та попри все, за шість років, що минули з часу Трояндової революції й приходу до влади президента Михаїла Саакашвілі, зроблено дуже багато. Повертаючись із поїздок до Грузії, колеги–журналісти із захватом розповідають про глибоку повагу тамтешніх водіїв до неймовірно чемних даішників, про звичайних громадян, які вже й забули, як це — давати хабар чиновнику… Тож не дивно, що, незважаючи на численні проблеми, які ще залишаються, рейтинг президента Саакашвілі зараз навіть вищий, ніж півтора року тому, коли на позачергових виборах за нього віддали голоси 56 відсотків виборців.

У розмові з Гріголом Катамадзе, який в Україні, де навчався і багато років працює, провів чи не більшу частину свого життя, «УМ» намагалася з’ясувати: як грузинській владі вдалося здійснити те, про що українцям досі залишається тільки мріяти.

Потрапити у Венецію — місто каналів, старовини і романтики — хоч раз у житті мріяв кожен. Але коли випадає нагода відвідати Сереніссіму («Найсвітлішу», як називали Венеціанську республіку), чимало туристів чомусь ігнорують принади сусідніх із нею острівців, зосереджуючи увагу передусім на площі Сан–Марко, мосту Ріальто й інших всесвітньо відомих «картинках». А дарма. Бо коли від кількості туристів, крізь які не проштовхнутися на вузьких містках, від величі Гранд–каналу та інших окрас Венеції запаморочиться голова, саме час поблукати між могилами великих на острові–цвинтарі Сан–Мікеле чи повалятися на пляжах Лідо. А ще варто доповнити враження після велично–помпезної Венеції, побувавши в яскравій різнокольоровій казці — на острові Бурано.

Кажуть, коли режисери італійської кіноверсії пригод Пінноккіо шукали місце для зйомок, то, потрапивши на Бурано, довго не вагалися: навіщо створювати дорогі декорації, якщо тут усе готове! І справді, складно повірити, що акуратні будиночки, розфарбовані всіма кольорами веселки, — не макет, а житло справжніх людей. Місцеві мешканці тільки посміюються, втішені, що свого часу придумали вдалий спосіб привабити туристів. Яскраві барви фасадів стали для рибальського містечка основним джерелом доходу.

«Іти під Верховну Раду? І робити піар тій клятій (нецензурно) з косою?! Та ти жартуєш!» — відреагувала одна моя знайома на запитання, чи не забула вона, що у вівторок під парламентом протестуватимуть проти «здачі» української території російському Чорноморському флоту.

У центрі Кракова вирує людське море. Над натовпом витає дух єдності й усвідомлення величності моменту. На одяг, сумки, у волосся прикріплені і вплетені червоно–білі прапорці та стрічки із неодмінним доповненням — чорною смужкою. Людям тісно, але лікоть сусіда, який боляче впирається в ребра, на дратує, а навпаки — до щему тішить відчуттям того, що «разом нас багато...». Це так схоже на нашу Помаранчеву революцію. Але є одна разюча відмінність: тим, хто зібрався в неділю у королівській столиці Речі Посполитої, хотілося не сміятися, а плакати. Їх об’єднала не спільна боротьба, а скорбота. Так Польща прощалася зі своїм трагічно загиблим президентом.

Жертви авіакатастрофи під Смоленськом повертаються на батьківщину. Вчора з Москви, де проходить упізнання тіл, до Польщі відлетів черговий літак із сумним вантажем — трунами пасажирів президентського Ту–154, який назавжди залишився у проклятому катинському лісі. За попередніми даними слідства, трагедії можна було уникнути ледве не до останньої миті, але через фатальну помилку пілота літак в умовах сильного туману, замість іти по прямій, звернув убік, зачепився за дерево і сталося те, що сталося. Та розслідування обставин катастрофи триває, і зміст «чорних скриньок», які мають дати відповіді на більшість запитань, досі не розшифровано.

Польща прощається зі своїм президентом. Учора тіло Леха Качинського було виставлено в капличці президентського палацу, де кожен міг віддати шану трагічно загиблому в авіакатастрофі під Смоленськом главі держави. А згодом — і його дружині Марії Качинській. Тіло першої дами доставили до Варшави літаком тільки вчора, оскільки ідентифікувати його вдалося лише напередодні ввечері. Упізнати пані Марію допомогла обручка, на якій вигравіювано її ім’я.

О 8:20 за польським часом (10:20 за Москвою) президент Польщі Лех Качинський зателефонував своєму братові Ярославу. Як усі близнюки, брати Качинські були дуже близькі. Тому навіть після того, як Ярослав склав повноваження прем’єр–міністра й поступився цією посадою опоненту Дональдові Туску з партії «Громадянська платформа», що перемогла на дострокових парламентських виборах, президент Лех постійно був із ним на зв’язку. Тим паче що Ярко очолював їхнє спільне дітище — партію «Право і справедливість». Президент повідомив, що «все йде за планом» і за кільканадцять хвилин його літак приземлиться в аеропорту Смоленська, куди офіційна делегація на чолі з главою Польської Республіки летіла вшанувати пам’ять 22 тисяч польських офіцерів та інтелігенції, розстріляних військами НКВС у лісі під селом Катинь 1940 року.

Але літак не приземлився. О 10:56, зачепившись за дерево, президентський борт загорівся і впав. Жоден із 96 пасажирів цього рейсу, серед яких, окрім президента і його дружини Марії, були керівники всіх родів польських військ, голова генштабу збройних сил, депутати Сейму, родичі загиблих під Катинню в 1940–му офіцерів та інші достойники, не вижив. Православні священики та католицькі ксьондзи, які зібралися біля меморіалу жертвам Катинської трагедії, щоб відслужити панахиду за загиблими 70 років тому, вражено долучили до мартирологу ще майже сотню імен. А світ завмер, шокований цим страшним лихом і перейнятий співчуттям до польського народу, який в одну мить втратив еліту нації й керівництво держави та армії.