«Іти під Верховну Раду? І робити піар тій клятій (нецензурно) з косою?! Та ти жартуєш!» — відреагувала одна моя знайома на запитання, чи не забула вона, що у вівторок під парламентом протестуватимуть проти «здачі» української території російському Чорноморському флоту.
«Та я б і пішов... Але перед відпусткою роботи багато, не хочеться відпрошуватися. І ще скажуть, що я за БЮТ або за гроші...» — це реакція іншого знайомого.
Обоє вони — патріоти, вкрай обурені підписаними в Харкові угодами про продовження перебування Чорноморського флоту Росії в Криму, обоє рахують, скільки років залишилося до 2042–го і плачуться, що не доживуть.
Нас таких багато — охочих поплакатися над гіркою долею «зрадженої і зневаженої» Вкраїни, полаяти антиукраїнську владу, сусіда, який «неправильно проголосував», опозицію, яка «брехлива», «штучна» або слабка. І — нічого не робити.
Здавалося б, коли ж іще протестувати, скидати владу, організовувати, хай йому грець, хоч киргизький, аби рішучий сценарій, як не тоді, коли «всенародно обрана влада» по шматках розпродає країну, зневажає її суверенітет і, смачно поплювавши, розтирає ногами Конституцію? Ні, ми, звісно, протестуємо й обурюємося. Але — в душі й на кухнях. Навіть не тому, що страшно (як це було колись), а просто «бо лідери розчарували і зрадили», політика «дістала», революції «підвели»... Та й просто ліньки.
А поки не робимо ми, роблять вони. Вони підписують угоди про ЧФ і ратифікують їх (ану скажіть, що ми цьому завадимо!), висловлюють готовність продати і здати хоч газотранспортну систему («та ми хоч зараз, але кому вона потрібна!» — із гіркотою зазначив в ефірі телеканалу «Інтер» Прем’єр–міністр Азаров), хоч що завгодно, аби покрити «страшну діру», організовану в бюджеті попереднім урядом нинішньої палкої опозиціонерки Юлії Тимошенко. І висловлюють (устами того ж Азарова, Януковича, «регіонального вісника» газети «Сєгодня») щире або щиро відпрацьоване здивування тим, що комусь це може не подобатися.
І вони мають рацію — діра в бюджеті чорна–пречорна, ВОНА здала все, що могла, майже половина країни підтримує ЇХ. А ми собі лаємося і чубимося. І «нас» теж можна зрозуміти — наші, «помаранчеві» лідери розсварилися, не виправдали надій, і, що найстрашніше, зневажили саму ідею масових протестів, перетворивши їх на спосіб заробляти гроші, а не висловлювати свою громадянську позицію. Історія їх за це не простить.
Але якби за часів Майдану ми ходили на мітинги диференційовано — залежно від того, кого з лідерів на сцені любимо, а кого — зневажаємо, Помаранчевої революції б не було. І ви, панове зрадливі й брехливі політики, згадайте: якби тоді ви нам платили, Помаранчевої революції б не було. Це через вас із Україною сталося те, що коїться зараз, але винні в цьому й ми — бо МИ це дозволили.
То, може, все–таки варто забути про сварки і разом рятувати державу? Хай навіть із тими опозиційними лідерами, які є. Поки не прийдуть інші.
На фоні того, як заявляє президент Зеленський, Україна немає чим відбивати балістику, і він цим, схоже, особливо не переймається, очікується ще одна загроза з ерефії. >>
Згідно останніх опитувань, найвищі показники довіри серед українців мають колишній головнокомандувач ЗСУ і нинішній посол у Великій Британії Валерій Залужний і колишній міністр оборони Михайло Федоров. >>
Своїм указом Президент Володимир Зеленський призначив 3 серпня Ігоря Клименка, який кілька років виконував обов'язки міністра внутрішніх справ, секретарем Ради національної безпеки та оборони України. >>
Також він утримається від зустрічей із протестувальниками, які вимагають його поновлення на посаді. >>
Державний секретар США Марко Рубіо заявляє, що Вашингтон докладе нових зусиль, спрямованих на відновлення мирних переговорів і припинення війни між росією та Україною. >>
На командира 2-го корпусу Нацгвардії «Хартія» Ігоря Оболєнського кілери скоїли спробу замаху. Підозрюваного в нападі та його спільника затримали. >>
